Вітер розгойдував сосни, з неба на мене дивився блідий з похмілля Місяць.
— То як тобі життя?
— Я нічого не чую, — відповіла я.
— Сказати за тебе «киць-киць-киць»? Покликати того, хто забув про тебе і обрав порятунок, віддавши тебе твоєму таткові?
— У нього просто багато справ, — сказала я.
— У кого — у Кота? — посміхнувся Місяць. — Ти ж знаєш, що дуриш себе.
— Він прийде, — сказала я. — Він прийде і врятує мене.
— Еге ж, — сказав Місяць.
Я знала, в Кота були справи, тому він не прийшов до мене. І знала, що він незабаром прийде.
Але замість нього знову прийшли санітари. Проте я спочатку вкрала швабру і заклинила нею ручку дверей, тому розбуджена їхнім стукотом, лише помахала рукою з-поза обтягнутої сіткою скляної стулки.
— На добраніч. Дякую, що завітали побажати мені спокійного сну.
Я лягла на бочок, поклала ручку під щічку, підібгала колінця і заплющила очі.
— І нехай вам теж насняться гарні сни, — сказала я санітарам, котрі приєдналися до нашої гри під назвою: «Я примушу тебе говорити».
Можливо, в тому, що Лікар віддав мене санітарам, був якийсь сенс. Але я не побачила його навіть тоді, коли їх прийшло п’ятеро.
— Донечко, — сказав вітчим. — Тобі краще сказати.
— Ні-і.
— То як хочеш.
— Та ну, — сказала я.
Лише Лагідний Робот:
— А, — я так хотів би допомогти бодай чимось.
— А, — дякую.
— Е, — тобі не слід було потрапляти сюди.
— А, — сказала я, — тобі теж, друже.
— Е, — сказав він, — мене тут лікують.
— Е, — на добраніч, — сказала я.
— А, — бережи себе.
Він помахав мені величезною рукою — велетень, що сягав головою до ламп.
Розділ 16
П’ятеро санітарів обшукали мою палату перед тим, як зачинити її, забрали швабру і відібрали все, чим я могла б їх скалічити.
Вони прийшли вп’ятьох, і алкоголік-Місяць сказав божевільному з сусідньої палати:
— Зачекай.
— Але я хочу зробити це.
— Мені здається, незабаром з’явиться дівчинка, що завиє разом із тобою.
Їх було п’ятеро.
— Здоровенькі були, — сказала я.
— І ти будь здорова, — сказали вони.
Вони чекали, що я кричатиму, але я усміхалася. Вони чекали, що я битимусь, але я лягла і спитала:
— Як вам краще: щоб я роздяглася сама, чи ви воліли б власноруч розірвати на мені одяг?
Я була чесною, а вони не повірили мені. Двоє взяли мене за руки, двоє розтягли мої ноги так, щоб гамівна сорочка сама зібралася на талії. П’ятий скидав штани, шепочучи:
— Нічого, ти ще будеш дякувати.
— Без сумніву, — сказала я. — Але зачекайте. Я ще хочу познайомити вас з одним хлопчиком.
— А, — привітався Робот.
— А, — сказала я. — А, — дякую, що прийшов.
Бойова машина, котра зламалася вже по війні.
Його замріяний погляд, гори, що народжувалися просто під пальцями. Тих, хто йшов горами, він зупинив ось тут. У цій ущелині. Тричі по п’ять пальців. Потім складений з рук косий хрест:
— А, — я вбив їх усіх.
— Е, — сказала я, — адже то була війна.
— Ви знайомі? — запитала я.
— Йди до палати, дурню.
— Е, — це завжди означало — ні.
— Слухай, — сказала я. — Давай утечемо звідси.
Ми сиділи на санітарові, який упав біля самих дверей, і Зламаний Робот дивився на мене.
— Я відведу тебе на могилу Вовка.
— Е, — сказав він, — мене тут лікують. Я не хочу бути хворим.
— Я сама лікар, — сказала я. — Ходімо. Я лікуватиму тебе.
— Е.
— Тоді проведи мене, гаразд?
Добрий і милий, він зірвав усі ґрати і розчахнув переді мною семеро дверей. Добрий і славний, він ще довго стояв в останніх, сьомих, нахильці, щоб якось уміститися, і махав мені вслід рукою.
Отак розпочалося все це, і не я оголосила війну цьому безглуздому світові, що його вигадав мій вітчим.
За що тільки моя названа мати покохала його?
Я пішла з божевільні саме тоді, коли в місті стало на одну божевільну більше.
Вона бігала по квартирі, батьки не могли нічим зарадити, а її маленька дитина плакала в ліжечку, і не було кому заспокоїти її.
Вона вирвала собі волосся та порізала шкіру бритвою від голови до п’ят, численні неглибокі ранки сочилися кров’ю, а коли підсихали, обплутували її чорним мереживом.