Вона вигукувала безглузді слова, і її перелякана мати кричала:
— Господи, вона збожеволіла!
Вона повернулася додому того вечора перед самим божевіллям.
Малий вибіг назустріч, і вона нахилилася, щоб поцілувати його:
— Що я тобі принесла…
— Кошенятко?
— Ні, — сказала вона й дістала з пакунка два банани. Але її син радів і з того.
— Як справи? — спитала в мами.
— Ніяк, — відказала та.
— Їстимеш?
— Ні.
Вона пішла до ванної і, зачинившись там, заплакала. Ненавиділа себе та своє невлаштоване життя. Що сьогодні? Що завтра? Як жити? Навіщо все це? Тягтися все життя на копійки, сидіти щовечора вдома? Приховувати, що є син і що тобі вже двадцять сім? Рік по року нічого не мати? Чому?
Під шум води з крана:
— За що? Господи! — заплаканим янголом, не помічаючи власних сліз. — За що мені все це?! Господи!
— Яночко, — стукала у двері мати. — Відчини мені, дитинко. Відчини.
— За що?! — кричала вона. — Я не можу більше так! Не можу!
— Яно, відчини мені, — просила мати.
— Я так стомилася! Господи! За що ти прокляв мене?!
Вона вже не могла стояти…
— Я більше не можу так!
І щоб не впасти, схопилася за раковину.
— Я хочу вмерти!
— Яночко, відчини мені!
— Іди подивися, — сказав Вітчим. — Зараз буде цікаво.
Вона виструнчилася і зробила крок до полиці, до старого батькового леза у філіжанці з відбитою ручкою.
— Я більше так не можу!
— Яно!!! — зляканий батьків голос.
Вона простягла руку до леза і…
— Убити її для тебе? — запитав Вітчим.
— Ні, — відповіла Мачуха. — Але трохи крові не зашкодить.
…простягла руку до леза і поцілувала його враз скривавленими губами.
— Дитинко, вийди до мене, — передражнив Вітчим, коли вона робила перший надріз на руці. — Яно, вийди.
Вона вирвала собі волосся і порізала шкіру бритвою від голови до п’ят, численні неглибокі ранки кровили, а коли підсихали, то обплутували її, мов чорне мереживо.
— Яка Яночка!? — реготала Мачуха, танцюючи в крові та відштовхуючи Яниного батька, що намагався затиснути порізи на Яниних руках. — Сказати тобі, як ти вмреш!? І впродовж скількох років ти це робитимеш!?
— Господи, — шепотіла її злякана Мати. — Вона збожеволіла…
Хай буде проклятий Вітчим, який створив для мене такий світ!
Частина друга
Крихітка і сто кам’яних воїнів
Вітчим і мати — вони купили мене. Татусь і мама — цих купила я, коли пішла геть.
Мені тоді було дванадцять.
Тоді теж був кінець світу. Скоріш — КІНЕЦЬ СВІТУ. Так буде точніше.
Добрий клишоногий француз, він шепотів «ррррр» як «ииииии» і розповідав мені казки. А одного разу він захворів і мій вечір спорожнів. Аби розважитися, я вирішила прогулятися нескінченною квартирою вітчима. Я знала, що мачуха вже пішла і крім кам’яних воїнів тут тільки я і він — Крихітка та її усміхнений вітчим.
У квартирі скрізь було вимкнуте світло. Величезна квартира. Стеля така висока, що не дістанешся до вимикачів. Але я ходила задбаними соборами кімнат і, вгледівши старі вівтарі, запалювала свічки. Я розтискала долоні та випускала бірюзово-бузкових світлячків. Я змушувала світитися папороть і чорну воду бездонних озер.
Я не могла засвітити зірки, але тут я не боялася.
Я просто йшла нескінченними кімнатами, у більшості з яких я ніколи не була і вже ніколи не буду. І мені не було страшно.
Мені не було страшно, навіть коли я знайшла його — провал у стіні, сходи до щойно створеного Вітчимом світу.
— Не йди туди, — шепотів добрий голос за правим плечем.
— Забираймося геть, — просив голос з іншого боку.
У світі, який іще був таким порожнім і в якому можна було робити все, що завгодно.
Я лише присіла навпочіпки і попестила туман, що клубочився при землі. Я встигла виростити лише дві травинки та жучка на них. Але навіть це не зашкодило Вітчимові сотворити задуманий ним Кінець Світу.
І розкидавши потвор, що терлися біля його ніг, він озирнувся й закричав:
— Хто?!
— Забираймося, — сказав добрий голос.
— Не озивайся, — сказав голос за лівим плечем.
І вони сплелися крильми, захищаючи мене од Вітчима. Але мій Вітчим уже побачив мене.
— Доведеться покарати тебе, — сказав Вітчим.