Чорний швейцар відчинив мені двері, чорні охоронці вклонилися мені, чорний чоловік забрав мій намочений дощем одяг.
Хмари білого порошку «ко» у повітрі, зелений дим «лі», що завис над підлогою.
Я обожнюю «ко», іноді я просто не можу без «лі», адже саме вони дарують мені те, чого мені бракує.
Я вдихаю дим, я нюхаю порошок, і мене більше немає. Я стаю такою, якою мені й годилося б бути — маленькою дівчинкою в одному з освітлених вікон. Вони світяться крізь зимове гілля.
Я стою біля плити і готую вечерю тому, хто йде до мене через сніги. І, як завжди, він входить нечутно. Його руки обплітають мене і, обернувшись, я висну у нього на шиї. Його колючий светр! Його щетина! Його:
— Крихітко, як я кохаю тебе!
Тільки в солодкому диму «лі»…
По сходах на четвертий поверх, аби всю ніч спускатися ними — коло за колом, щоб було чим розважати себе до ранку.
— Я ставлю на «двадцять».
— Виграло «двадцять п’ять».
— Я ставлю на «сім».
— Виграло «дванадцять».
— Я ставлю на «тридцять два».
— Виграло «тридцять два». Вітаю.
До бару, аби покрутитися на стільцях і усміхнутися:
— Нехай там буде лише сік.
— Манго?
— А парасольку залиште собі.
Танцювати, здіймаючи руки до блискучих куль під стелею. Вигукувати:
— Хей! — разом із юрбою.
Повернутися до столика і простогнати:
— Води.
Ще один ковток із запітнілої чарки. І знову танцювати, піднявши руки до барвистого світла.
— Ти хто?
— Я тільки танцюю тут.
— Хочеш поїхати до мене?
— Ні-і.
А якщо повільний танець, опуститися на чиїсь груди.
— Я ставлю на «двадцять сім».
— Виграло «двадцять сім» — човен і коса смерті. Я вітаю вас.
— Щось іще?
— Так, тільки тепер без соку.
Дим зеленого «лі» та білий кристал «ко». Я танцюю цілу ніч.
Розділ 4
А вранці хотілося спати.
Заспаною дівчинкою, що тримається за мамину руку:
— Поквапся, бо спізнишся, — я спускалася з пагорба.
Мені так хотілося спати. Палац потьмянів, і тепер тихий, безгомінний та чорний він стояв, заповнений примарами, і його розбиті вікна дивилися, ніби пусті очиці.
А Бойова Машина, Величезний Зламаний Робот, спав на постелі з жовтого листя просто біля стежки в парку, навколо палацу. Він усміхався, йому наснилися гарні сни.
Побачивши його, я зраділа, адже це був добрий знак.
Він такий милий. І тому я пройшла повз тихесенько, щоб не потривожити.
— Спи, мій любий, я не заважатиму тобі.
А коли спустилася з пагорба, мене обступило місто.
— Гррррр…
— Грррр-ахх…
— Геххх…
Місто, що спало цілу ніч.
Я снідала у кав’ярні. Але дуже хотілося спати. І я сказала таксистові:
— Ось гроші. Повозіть мене годину-другу.
Він не поспішав. Був мовчазним. Він прикрив мене своєю курткою і колисав.
Дві години у колисці заднього сидіння.
З кавовою цукеркою за щокою я попрощалася з ним і стала частиною міста, яке спало цілу ніч:
— Гррррр…
— Грррр-ахх…
— Герхрхх…
— Ти безжальна, похмура вбивця!
— Невже? Я миле і ласкаве щеня.
— Ти — сволота!
— Перепрошую, але я не знаю таких слів.
— Ти — паскуда!
— Та ну. Звичайно ж, ні.
Будинок Вітчима. Весь третій поверх.
Коли я прийшла сюди вперше, і він сказав: «Тепер ти житимеш тут», — я раділа. Це було найкраще з того, що я знала. Це було тією самою зіркою, що першою спалахує в нічному небі.
— Ти будеш нашою донею…
Я стала їхньою долею. Беззубою і кульгавою долею.
Я вигадала імена всім кам’яним обличчям над вікнами:
— Бо. Бу-у. Бум-бум.
З кам’яними воїнами було складніше, адже вони не мали облич. Точніше, мали одне обличчя на всіх.
— Ти Бо?
— Ні, Бум-Бум.
— Ти Бу?
— Ні, я Нартемарах.
Спочатку вони приходили і йшли разом з Вітчимом. А зі мною залишався тільки один. Хто? Я не знаю, адже в них не було облич.
А ще гувернантка…
— Ти звільнив И-И!
Я замкнула гувернантку в спальні, я пригостила Воїна ліками, що їх вживала моя названа мати, коли Вітчим забороняв їй ходити ночами.
Я наділа рюкзачок та пішла. І мій шлях розпочався з мармурових сходів цього будинку.