Я стояла біля неї, і мені так хотілося плакати.
Чоловік вийшов з-поза надгробків, з-поза верб між ними. Він, як завжди, посміхався, і волосся було довге, а очі сяяли зелено.
Він підійшов до мене і став поряд.
— Ви знали його? — спитала я.
— Здається, так, — сказав Вовк. — А ти?
— Мені так здавалося.
— Ким він був для тебе?
— Я любила його.
— Та ну?
— Як брата, — сказала я.
— Тоді, здрастуй, сестро.
Розділ 6
— Як добре, що вони не вбили тебе!
— Вірю, — всміхнувся Вовк. — Мені теж подобається.
Чорні таємниці дикого лісу. Таємниці трясовин і засипаних кістками улоговин. Хіба я могла розпитувати:
— Як?
Хіба він збирався розповісти мені правду?
Вовк прокидався разом із темрявою. Там був його світ, там він жив своїм життям, а опісля відсипався у своїй засипаній цигарковим попелом квартирі.
Він увійшов до Замку Ігор на великі гроші й не помітив погляди сотень жінок, які враз повернули голови.
— Ставлю на дев’яносто сім.
Це він навчив мене таких ігор. Вовк ніколи не вбивав за гроші. Вовк виграв себе у грі на Великі Гроші.
Чоловіки гнівалися, їхні жінки жадали бодай одного погляду, а Вовк грав, і тільки смугасто-червоний круп’є з опудалом метелика на шиї чув номери, на які він ставив:
— Сімдесят сім.
— Виграло сімдесят сім.
— Чотирнадцять.
— Виграло чотирнадцять. Робіть ваші ставки. Виграло вісімдесят, — фішка з ощереною пащею вовка на цифрах вісім і нуль.
— Вина, — сказав Вовк.
— Пригости мене, — просила жінка праворуч.
— Поцілуй мене, — благала інша.
— Сімнадцять, — вимовив Вовк.
— Виграло сімнадцять, — відповів круп’є.
Він відчув чужий запах і побачив радість у чоловічих очах, що ненавиділи його.
— Люба моя, — сказав Вовк і взяв за підборіддя жінку праворуч. — Яке вино ти будеш?
— Байдуже, — шепотіла жінка. — 3 твоїх рук.
— Повернися до чоловіка. — сказав Вовк.
І посміхнувшись, він побачив у її сльозах відображення чотирьох довгих плащів та насунутих на очі капелюхів.
— Повернися до чоловіка, — повторив він і, падаючи спиною на фортецю зі своїх фішок та перекочуючись через рулетковий стіл, вихопив пістолет і вбив трьох із тих, котрі прийшли, щоб убити його.
Униз килимами на сходах, повз кришталеві лампи в руках у дівчат. Назустріч трьом плащам із величезними автоматами, що гавкали свинцем.
— Як я не люблю псів!
І, перестрибуючи через перила, він упав на їхні кулі.
— Він мертвий, — сказав один із плащів, бо не почув, як кричать перехожі:
— Дивіться — вовк!
Вони не бачили, як величезний попелястий вовк мчить нічною вулицею.
— Поїхали? — спитав він.
— Поїхали, — сказала я.
Я тоді шукала друзів. Мені здавалося, що всі люди можуть бути моїми друзями.
— Крихітка? — запитали мене троє чоловіків.
— І ти втекла з дому?
— Так, і мій вітчим…
— Гайда, — вони далі не слухали мене.
А я не запитала:
— Куди?
Я просто пішла за ними й опинилася у підвалі. А там було повно диму та п’яних чоловіків.
Мене виштовхнули на середину, і котрийсь вигукнув:
— Хто більше?!
— П’ятдесят!
— Шістдесят!
— Сімдесят!
Вони збиралися продати мене. Вони називали ціну.
— У мене є гроші, — сказала я. — Я сама заплачу за себе.
Тоді в мене ще не було пістолета.
Але вони не чули:
— Сто!
— Сто десять!
— Сто п’ятдесят!
І раптом почула голос:
— Досить, я забираю її.
— Чужинець, — сказали йому. — Іди собі. Це не твої ігри.
— Ігри? — посміхнувся він, і очі зайнялися зеленим. — Ігри. Давайте зіграємо у гру.
Це був Вовк і два його пістолети, що відблискували вогнем та нікелем.
— То їдемо? — спитав він.
— Їдемо, — зраділа я.
— Здрастуй, Бу-у, здрастуй ліфт, здрастуйте двері.
Я знову була в будинку вітчима, тільки на цей раз із Вовком.
Адже треба було лише дістатися комп’ютера і дізнатися про тих, хто тепер воює зі мною.
А кам’яних воїнів стало вісім, і Вовкові кулі відлітали від них. Але Вовк не хотів іти, хоч я й гукала йому: