Выбрать главу

Я стояла біля неї, і мені так хотілося плакати.

Чоловік вийшов з-поза надгробків, з-поза верб між ними. Він, як завжди, посміхався, і волосся було довге, а очі сяяли зелено.

Він підійшов до мене і став поряд.

— Ви знали його? — спитала я.

— Здається, так, — сказав Вовк. — А ти?

— Мені так здавалося.

— Ким він був для тебе?

— Я любила його.

— Та ну?

— Як брата, — сказала я.

— Тоді, здрастуй, сестро.

Розділ 6

— Як добре, що вони не вбили тебе!

— Вірю, — всміхнувся Вовк. — Мені теж подобається.

Чорні таємниці дикого лісу. Таємниці трясовин і засипаних кістками улоговин. Хіба я могла розпитувати:

— Як?

Хіба він збирався розповісти мені правду?

Вовк прокидався разом із темрявою. Там був його світ, там він жив своїм життям, а опісля відсипався у своїй засипаній цигарковим попелом квартирі.

Він увійшов до Замку Ігор на великі гроші й не помітив погляди сотень жінок, які враз повернули голови.

— Ставлю на дев’яносто сім.

Це він навчив мене таких ігор. Вовк ніколи не вбивав за гроші. Вовк виграв себе у грі на Великі Гроші.

Чоловіки гнівалися, їхні жінки жадали бодай одного погляду, а Вовк грав, і тільки смугасто-червоний круп’є з опудалом метелика на шиї чув номери, на які він ставив:

— Сімдесят сім.

— Виграло сімдесят сім.

— Чотирнадцять.

— Виграло чотирнадцять. Робіть ваші ставки. Виграло вісімдесят, — фішка з ощереною пащею вовка на цифрах вісім і нуль.

— Вина, — сказав Вовк.

— Пригости мене, — просила жінка праворуч.

— Поцілуй мене, — благала інша.

— Сімнадцять, — вимовив Вовк.

— Виграло сімнадцять, — відповів круп’є.

Він відчув чужий запах і побачив радість у чоловічих очах, що ненавиділи його.

— Люба моя, — сказав Вовк і взяв за підборіддя жінку праворуч. — Яке вино ти будеш?

— Байдуже, — шепотіла жінка. — 3 твоїх рук.

— Повернися до чоловіка. — сказав Вовк.

І посміхнувшись, він побачив у її сльозах відображення чотирьох довгих плащів та насунутих на очі капелюхів.

— Повернися до чоловіка, — повторив він і, падаючи спиною на фортецю зі своїх фішок та перекочуючись через рулетковий стіл, вихопив пістолет і вбив трьох із тих, котрі прийшли, щоб убити його.

Униз килимами на сходах, повз кришталеві лампи в руках у дівчат. Назустріч трьом плащам із величезними автоматами, що гавкали свинцем.

— Як я не люблю псів!

І, перестрибуючи через перила, він упав на їхні кулі.

— Він мертвий, — сказав один із плащів, бо не почув, як кричать перехожі:

— Дивіться — вовк!

Вони не бачили, як величезний попелястий вовк мчить нічною вулицею.

— Поїхали? — спитав він.

— Поїхали, — сказала я.

Я тоді шукала друзів. Мені здавалося, що всі люди можуть бути моїми друзями.

— Крихітка? — запитали мене троє чоловіків.

— І ти втекла з дому?

— Так, і мій вітчим…

— Гайда, — вони далі не слухали мене.

А я не запитала:

— Куди?

Я просто пішла за ними й опинилася у підвалі. А там було повно диму та п’яних чоловіків.

Мене виштовхнули на середину, і котрийсь вигукнув:

— Хто більше?!

— П’ятдесят!

— Шістдесят!

— Сімдесят!

Вони збиралися продати мене. Вони називали ціну.

— У мене є гроші, — сказала я. — Я сама заплачу за себе.

Тоді в мене ще не було пістолета.

Але вони не чули:

— Сто!

— Сто десять!

— Сто п’ятдесят!

І раптом почула голос:

— Досить, я забираю її.

— Чужинець, — сказали йому. — Іди собі. Це не твої ігри.

— Ігри? — посміхнувся він, і очі зайнялися зеленим. — Ігри. Давайте зіграємо у гру.

Це був Вовк і два його пістолети, що відблискували вогнем та нікелем.

— То їдемо? — спитав він.

— Їдемо, — зраділа я.

— Здрастуй, Бу-у, здрастуй ліфт, здрастуйте двері.

Я знову була в будинку вітчима, тільки на цей раз із Вовком.

Адже треба було лише дістатися комп’ютера і дізнатися про тих, хто тепер воює зі мною.

А кам’яних воїнів стало вісім, і Вовкові кулі відлітали від них. Але Вовк не хотів іти, хоч я й гукала йому: