— Ходімо!
Здається, «жив, убивав та був убитий» стало його долею.
Він жив, убиваючи так, ніби сам хотів бути вбитим.
— Ходімо!!!
Він не міг убити Воїнів, але він стріляв по них, не зважаючи на те, що шість кам’яних куль уже летіли в нього.
— Це погано! Я не хочу! Це погана гра! Ні!!! Я не хочу!!!
Ми вийшли з цвинтаря, і Вовк мовив:
— Вибач.
— Усе гаразд, — сказала я.
— Хочеш, я відведу тебе до Пса?
— Авжеж! — Я зраділа.
Пес! Боже, вони всі повернулися до мене!
Пес! Пес!!! Пее-е-е-с!!! Пе…
Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло безсиллям.
— Бувай, — сказав Вовк, зупиняючись біля дверей лікарні.
— Не зайдеш? — питала я.
— До Пса? — він усміхнувся. — Ні. Я не люблю псів.
— Не зайдеш? — колись запитала я.
— До Вовка? — колись перепитав Пес і усміхнувся. — Ні. Я не люблю вовків.
Розділ 7
Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло смертю.
І Смерть сиділа у нього в ногах, застромивши дерев’яний кінець коси в тліючу тліном підлогу.
Але маленька медсестра праворуч ліжка і Залізний Чоловік, друг Пса, з лівого боку не підпускали її. І вона сиділа й чекала, коли вони стомляться, щоб вона могла забрати Пса з собою.
Стомлена, вона казала:
— Ходімо. Чого тобі тут? А що, коли там справді щось є? Криниця і рай. Про який рай ти мрієш? Там, де немає болю? Тільки скажи, і я допоможу тобі.
— Цуцику, — сказала я. — Не слухай її.
— Він не чує, — сказав Залізний Чоловік.
— Незабаром вона піде, — пообіцяла Маленька Сестра.
Адже вони були знайомі — Смерть і Маленька Сестра. Вони вивчали звички одна одної багато років у цих палатах, по різні боки операційних столів. І хоч зазвичай вигравала Маленька Сестра, Смерть усміхалась до неї:
— Маленький червоний хрестик, вони однаково будуть моїми. До того ж, усі.
— У нас є вакансії, — сказав головний лікар, коли якось давно вона прийшла до цієї лікарні, тоді ще зовсім Маленькою Сестрою. — Але чи ви впораєтесь?
— Мені потрібна робота, — сказала вона. — Будь-яка.
— Тоді знайомтеся, — сказав лікар. — Це — Смерть. — Тепер ви працюватимете разом.
— Не бійся, — сказала Смерть. — Твій час ще не настав.
Іноді їй дарували квіти. Іноді — коробки цукерок.
— Дякую, — казала Маленька Сестра.
Але варто було засвітитися лампі біля входу і комусь закричати:
— Ще один!
Вона бігла назустріч каталці з понівеченим тілом, щоб прошепотіти вмираючому:
— Пусте. Ви одужаєте. У вас усе буде гаразд.
— Ти вже тут? — усміхалася Смерть. — Цього разу я була першою.
А іноді вони зустрічалися у кав'ярні на першому поверсі, і Смерть запитувала:
— І що він?
Маленька Сестра відповідала:
— Я чекала на нього весь вечір, а він не прийшов.
І одного разу Смерть привела до неї чоловіка з ножем у тілі:
— Ще один!
— Реанімаційна група!
І, сидячи біля ліжка, Смерть усміхнено дивилася, як Маленька Сестра захищає його. Вона усміхалася і не збиралася нічого йому робити, адже вона зумисне привела його, щоб вони могли познайомитися, Чоловік і Маленька Сестра.
А потім, сидячи в нічній палаті, під шепіт штучних легень і зумер кардіометра, вона розпитувала:
— То як він?
— Уже може самотужки підвестися, — розповідала Маленька Сестра.
— Кохання? — усміхалася Смерть.
— Так, — шарілася Маленька Сестра.
— Вона піде?
— Піде, — сказала Сестра.
— Йому кепсько?
— Так, — мовив Залізний Чоловік.
— Хто там ще? — спитав Вітчим.
— Пес, — сказав найнятий ним плащ і витяг з рота порожній мундштук.
— Пес, — повторив Вітчим. — То вбийте його?
— Міліціонера?
— Розумію, тому й плачу втричі.
Мій добрий Песик. Вони подзвонили в його двері й затіяли стрілянину раніше, ніж він устиг відчинити.
Гавкіт автоматів, що вбивали Пса…
Тисячу років тому я гралася в чарівному саду, серед пташок і квітів, коли підійшов чоловік і спитав:
— Ти тут сама?
— Сама.
— А де твої тато і мама?
— Їх немає.
— Ти з притулку?
— Уже ні, я втекла звідтіля.
— Справді?
— Справді, — сказала я.
Мені було всього сім років.