— Ти житимеш тут.
— Ви будете моїм татком?!
— Краще. Я зроблю тебе собою.
Я сиділа півроку в його підвалі, на його іржавому ланцюгу.
Колись прикутий до стіни, він зітер його за сорок п’ять років. Але ланцюг не міг лишатися без діла, і він прикував мене.
— Дивись і вчися.
— Зрозуміло.
— Учися любити те, що побачиш.
— І не забувай про ланцюг.
Довгими днями, іноді цілу ніч, я терла його об каміння, намагаючись перетерти.
Мені було сім років, і тоді я на це була неспроможна.
— Ти знову хочеш їсти?
— Ні, — відповідала я.
— Що знову?!
— Ні! Та ви що! Ані трішки!
Але він бив мене, примовляючи:
— Так твоя лють буде лютіша. Адже коли перетреш ланцюг, ти маєш стати на моє місце. Тобі слід буде зробити це зі мною.
Він брав ніж і відрізав руку. Блідий товстий сопун.
— Ти хотіла їсти. Їж.
І кидав її мені.
Але я не хотіла вбивати його, тому що тричі він сідав поруч зі мною і розповідав чудові казки.
Я мріяла, що коли я визволюся, то розчаклую його, і він буде моїм татусем. Він мене любитиме і щовечора розповідатиме казки. А щоб він не надто стомлювався, я допомагатиму йому різати людей на шматки.
Що ж. Я отримала те, про що так мріяла — мій Вітчим убиває людей. Моя Мачуха шукає любові мерців.
Усе, що хотіла.
І навіть трішки більше.
— Збочена погань!
Адже ти не знаєш і третини правди.
Хочеш, я розповім тобі про те, що буде, коли ти помреш? Хочеш уявити, що станеться з твоїм тілом, якщо два тижні воно пролежить на залізному столі в холодному підвалі, який у нього буде колір, і чим воно бризне, коли всадити в нього ніж?
Це нескладно. Вийди, убий і принеси труп. Тицьни в нього пальцем і скажи:
— Він — це я.
А потім роби з ним усе, що хочеш. Усе, про що прагнеш дізнатися.
Я бачила, як це робиться. Дуже просто. Повір, адже я ніколи не брешу.
Чемні дівчатка взагалі ніколи не брешуть. Вони завжди кажуть правду.
Пес порвав мого ланцюга й виніс мене на руках з підвалу.
— Що це? — я не бачила цього так довго.
— Сонце.
— А це?
— Вітер.
— А це?
— Дощ.
Він привіз мене у свою Кримінальну Міліцію, до величезного будинку, повного коридорів і дверей, за одними з яких нас зустрів Залізний Чоловік:
— Привіт. Ти хто?
— Не знаю, — сказала я.
— Добре, — сказав він, загортаючи мене в ковдру. — Крихітко, побудеш поки зі мною.
— А Пес?
— Мені треба йти, — сказав Пес.
І я почула, як, опинившись за стіною в сусідній кімнаті, він питав:
— То як?
А потім голос чоловіка, що кидав мені на підлогу їжу:
— Я сам усе розповім.
Казки. Його чудові, чарівні казки. Він повинен був розповісти їх.
А замість цього нецікаве і монотонне:
— Я вбив.
— Я приніс.
— І я зробив.
Це було так нудно.
— Я заварив тобі чаю, — сказав тоді товариш Пса.
— А це що таке? — запитала я.
— Пий, — сказав Залізний Чоловік. — Це те, що п’ють маленькі дівчатка, щоб бути гарненькими.
Він одвіз мене до дитячого будинку. Вони із Псом відвідували мене. Поки Вітчимова дружина вимовила:
— Ця.
А він запитав:
— Скільки з нас?
— Гаразд, — сказала Смерть і підвелась. — Я йду.
— Все, — сказала Маленька Сестра. — Тепер йому стане ліпше.
— То що? — запитав мене Залізний Чоловік. — Проведеш мене?
— Я?! До тебе на роботу?! Авжеж! Звісно «так»!
Його чудовий кабінет, його ковдри у шафі. Я попестила їх рукою, і вони впізнали мене.
Він витяг пістолет і, розрядивши, почав розбирати. Я сиділа на краю стільниці, хитала ногами, їла бутерброд із сиром та пила чай.
— Пий-пий, — усміхався Залізний Чоловік. — Від чаю дівчатка стають вродливими.
— Я випила вже дві філіжанки, — сказала я. — То як?
— Чудово, — сказав він. — Ще ковточок і тоді буде саме те, що треба.
— Готова?
— Готова, — сказала я.
— Ходімо.
— Я готовий, — сказав Залізний Чоловік.
— Ходімо.
Але вони теж були напоготові. Дванадцять Кам’яних Воїнів і величезний кам’яний змій.
— Ха, — він навчився приручати драконів.
Вони обступили мене, і дракон бив хвостом, налаштовуючись уразити мене в саме серце.
— Ходімо звідси, — сказав Залізний Чоловік.