— Мене кличуть Крихіткою.
— Мене Карлом.
— Ти живеш сам?
— Ні, але ми можемо піти до мого товариша.
— Бувай.
Мешканці каналізацій, люди-пацюки, сичать і ховають хвости під полами довгих плащів. Вони будують свої храми під землею, під бруківкою міста.
Люди-пацюки, чия слина отруйна, а зуби жовті.
Вони мешкають під землею, де ніколи не минає ніч.
Тисячі кілометрів підземних нутрощів Міста. Метро, водостоки, лабіринти каналізацій, труб, дротів, бункери, печери зруйнованих та вцілілих монастирів, з’єднаних прорубаними в скелях ходами. Підземні церкви, озера та підземні цвинтарі. Тисячі кілометрів, у яких можна розмістити не одне пекло.
Сіра тінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до відчинених люків каналізаційних шахт. Малюсінькі диггери, які вважають пацюками все, що зашарудить позаду. Важкий видих розплавленого асфальту. Слиз на кістках. Завалений атріум. Перевернутий хрест серед трупів невдалої чорної меси. Сходи. Нори. Вівтар. Половину шляху — тільки на животі.
Сюди йдуть вони, ті, кого застає світанок. Щоб, перечекавши день, повернутися. Тут вони відпочивають упродовж дня, злипаються гронами, запорпуються у бруд, сплітають у хащах гнізда заіржавілих труб. Коли… Коли ще не час повертатися назад.
Вода. Розкладання і гниль.
Згори — анітелень. Ніби там усе вимерло. Тільки нескінченна ніч. Новий рівень.
Ожилі мерці. Хто їх краще знає, ніж моя мачуха?
— Здрастуй.
— Але ж ти жонатий…
Список був величезний. Кого тільки не було в ньому: мисливці, дикі пси, люди-пацюки, ожилі мерці…
Їх було так багато. Тих, кому заплатив мій названий батько, коли писав ці платежі у розділ «витрати».
«Витрати на улюблену дочку:
Кат для катування вогнем — 2.000
Кат для катування водою — 2.000
Священик для екзорцизму — 4.000
Послуги гробаря — 1.000
Загальна сума: — 9.565»
Або трохи більше.
Розділ 1
— Мене звати Макс.
— І ти живеш сам?
— Так.
— Справді?
— Так.
Він прийшов до цього бару, щоб випити, потім знайти, познайомитися і піти вдвох, але навіть подумати не міг про те, що я вже ладна йти за ним, куди завгодно. І даючи йому відробити програму до самого кінця останньої операції, я кивнула у відповідь:
— Почастувати тебе чимось?
— Почастуй.
— А як тебе звати? — запитав він.
— Крихітка, — відрекомендувалась я. — Поїхали, ти покажеш мені свою квартиру.
І впіймавши розгубленість в його очах, я додала:
— По дорозі купимо вина.
Він був симпатичний. Квартира — велика.
— Хочеш прийняти душ? — запитав він.
— Хочу приготувати тобі вечерю, — відповіла я.
Але я була потрібна йому тільки на один вечір, і він відмовився, запитавши:
— Хочеш вина?
— Я принесу сама, — сказала я, коли мені не зосталося нічого іншого.
Але ж я могла бути для нього…
Він запалив свічки, я принесла вино. Він скинув светр, я відсунулася, сказавши:
— Не поспішай, — і піднесла йому до рота келих. — Випий.
Лише три жадібних ковтки, швидше, щоб уже ніщо не заважало.
Він увімкнув музику, я вимкнула світло. Він обійняв мене, а я сказала:
— Лягай.
— Потанцюй для мене.
— Залюбки.
Я стала посеред килима.
— Ти дивишся?
Але він мовчав. Він спав, приспаний моїм вином. Вісім таблеток тонули та спливали, розчинившись у сонну отруту.
— Шкода, — сказала я. — Я могла б танцювати для тебе цілу ніч.
І накривши його ковдрою, я погасила свічки та зачинила двері.
— Хто він? — спитав Вовк.
— Макс, — сказала я.
— Тоді нехай спить.
— Нехай.
Ця кімната буде моєю. Тепер моєю буде вся ця квартира.
— Здоров, Котику.
— Будь і ти здорова.
— Запиши мою адресу…
— Здрастуй, Маленька Медсестричко, ось мій новий телефон. Передай його Псові…
— Здоров, Вовче…
Я викликала майстрів, і вони замінили шпалери. Вони посадили за вікнами ліс і відрізали зайві шматки сусідніх квартир, перетворивши моє нове житло на маленький будиночок під червоним дахом. Я посадила кілька квіток, але була осінь і вони почали обсипатися. Я посумувала біля свого саду і повернулася до свого будинку.
Кількома дошками навхрест я забила двері до кімнати сонного Макса. Нехай спить, нехай ніщо не тривожить його.