Селище Далеких Пагорбів. Два ряди будинків уздовж траси в нікуди, безліч неонових ламп, два блискучих манливих щити.
А з іншого боку:
Селище Далеких Пагорбів — «Бар», «Готель», «Готель», «Бар» — вивіски, знайдені на тисячах кілометрів доріг, звезені сюди та зібрані в одну.
Піднятися сходинами до тераси, відчинити двері й побачити за ними пустище. Ступити за стіну, єдину, що залишилася від усього будинку. Місто будинків, позбавлених майже всіх стін.
— Який він великий, — сказала я, опинившись у його будинку.
— Так, — сказав Вершник і став поруч зі мною. — Звідси й до кінця землі.
— Здоров, — кивнув він сусідці за стіною з написом: «Усе, що ви забули купити».
— Здоров, — сказала вона. — Ти до ранку?
— До ранку, — сказав він.
— А це?
— Крихітка, — сказала я, повернулася до неї спиною та показала свій герб.
Ми розпалили багаття, й полум’я висвітило на стінах вітальні шовк. Ми обклали полум’я камінням, і в нас вийшла ватра. Вершник розгорнув ковдру, я вмостилась у величезному кріслі з ногами.
Вино з вітру і трав, його губи пахнуть вином.
Тільки один поцілунок, щоб відсунутись і сказати:
— Ні.
А вночі, коли я спала, зникли стіни, і я чула, як Вершник розповідав Сусідці, що сиділа з ним біля жевріючого приску:
— Сьогодні я чув їхню пісню.
— Коли?
— Коли вертався.
— Виходить, завтра?
Чи було їй шкода його? Не більше, ніж йому самому, він зовсім не жалкував, що завтра його не стане.
У неї була сотня чоловіків. Різних: добрих і лютих. Воїни, воїни, воїни. А іноді той, хто плаче уві сні.
Вони йшли від неї, а вона думала, що сама в усьому винна. Вони йшли, і з кожним новим вона була ще тихішою чи ж навпаки починала кричати, тільки-но брав її.
Воїни всіх армій, чоловіки ста міст. Вони йшли, і вона думала, що в усьому винні навколишні будинки, і міняла їх, і поспішала дорогою в нікуди.
— Залишся, — благала вона, але він ішов.
— Я не зможу без тебе!
А він одказував:
— Я теж.
— Я поїду з тобою, — вирішувала вона.
— Сідай, — казав він. — Тримаєшся? — і гнав свій байк назустріч смерті. І вмирав у неї на руках.
Вона втратила їх усіх, адже чоловіки — це ті, кого ти втрачаєш.
— Я чув пісню…
— Завтра…
А чи не все одно, як саме вони підуть від тебе?
Розділ З
Стомлені дорогами мандрівники побудували це поселення, щоб збиратися на кілька довгих зимових тижнів та розповідати про те, що було і що зробив кожен із них:
— І в лісі, якщо, звісно, зважився прийти туди вночі, сосни сплітають вершини, і коли станеш серед них, уже не побачиш зірок. Але метал на тобі починає світитися, а самому тобі чути, про що говорять духи.
— Наші байки боялися води. Ледь пощастило загнати їх на корабель. Але й потім вони намагалися пробити борт і попливти.
— А величезний Змій, це з-під його луски народився світ, дивився на нас, і здавалося, назавжди залишишся в його пазурах.
Я була серед них, я слухала, я пила з ними пиво. Кілька перших довгих тижнів. Доки вони не почали стомлюватися, доки не розтанув сніг, і в них не скінчилися спогади. І тоді п’ятеро з них осідлали байки і, завмерши на мить п’ятьма променями зірки, поїхали в п’ять різних частин світу.
Перший повернувся за три дні:
— Я їхав через пагорби. За ними нічого немає. Тільки руїни.
Другий повернувся за п’ять днів:
— Я їхав через пустище. Воно тягнеться в болота. Надто вже глибоке трясовиння, занадто багато палаючих очей.
Третій повернувся за тиждень:
— Я знайшов пастухів. Вони пасуть старі вантажівки.
Четвертий повернувся до повного місяця:
— Я проїхав через ніщо. За ним нічого немає.
А п’ятий не повернувся. Він потрапив у Місто Терору, і місто вбило його.
— Ось ми й знайшли майбутні спогади.
— Це чудове місто. У ньому так багато людей.
— І нам ніколи не закінчити війну з ним. Файно. Нарешті буде війна на тисячу років.
— Поїдеш з нами?
— Авжеж, — сказала я.
Або палаючий у темряві щит: