Скільки подорожніх заманив він у їхнє Селище біля Далеких Пагорбів.
— Ще не пізно зупинитися, — читали вони. — Зупинимося?
— Тут файно.
— Надто багато вогнів…
Прочитати напис:
«Готель», — зупинитися біля нього, вийти з авта і побачити за відчиненими дверима конторку портьє, а далі — безмежне пустище.
Чи десяток готових стріляти стволів.
— Здалеку?
— Ми…
— Стій. Підніми руки. А тепер кажи.
— Ми їдемо в Місто Терору.
— Не варто. Свою смерть ви знайдете й тут.
Відігнавши порожню машину до величезної аж під саме болото стоянки, вони повернулися до стіни з написом «Бар».
— Отож, ми під’їхали до краю землі…
Мене розбудила сусідка.
— А Вершник?
— Поїхав, — сказала вона.
— Коли він повернеться, то…
— Він не повернеться. Поквапся. На вулиці той, хто відвезе тебе до міста.
Величезний туристичний автобус із чорним склом зберіг відбитки світлофорів Мирних Міст. Туристи, чиї пригоди вже розпочалися. Чотири вершники, що взялися супроводити їх до Міста, спираються на кермо байків.
— Я сяду?
— Сідай.
І махнувши рукою водієві автобуса, щоб рушав:
— Тримаєшся?
— Так.
— Тримайся, — щоб змусити байк стати дибки.
Потім з караваном торгівців, із ченцями, з веселими дівчатками в пікапі, з дітьми, що повертаються з прогулянки.
— Я знаю, — сказала я.
— Я знаю, — обидва черепи під дороговказом я сама колись принесла сюди. — Адже я тут живу.
Я живу на вулиці обгорілих будинків. Осьде, у цьому будинку на сорок квартир, Брудні сходи й нескінченний коридор залізних дверей, У мене теж залізні двері, й вони теж відчиняються лише на мій голос.
— Я прийшла.
Двері відчинили замки.
— Тихо, — сказав грабіжник, приставивши пістолет до моєї голови.
— Зайдемо всередину, — сказав другий, штовхаючи мої двері.
— Не треба, — сказала я.
— Вперед.
— Прошу вас!
— Давай!
Їм варто було лише переступити поріг, як у темряві мого передпокою спалахнув вогонь відразу чотирьох кулеметних стволів.
— Ту-ту-ту-ту.
Їх викинуло через двері, пронесло коридором до сходів і залишило там. Адже я не сказала:
— У мене гості.
Адже я не сказала кулеметам:
— Свої.
І я зачинила двері, почувши, як зі своїх квартир вибирають: я старі, щоб роздерти на шматки грабіжників, що впали біля стіни.
Бідна стіна. Мене грабували таку силу-силенну разів, і мої кулемети стріляли в неї так часто, що станься іще два пограбування, і кулі пролітатимуть уже крізь неї.
— Увімкнути світло.
— Ванну.
— Рушник.
— Дзеркало.
— Відчинити двері.
Приспаний моїми отрутами, він спав.
— Макс? — запитав мене Кіт.
— Макс, — відповіла я.
— Зачинити двері. Цигарку. Світло на кухні. Кава.
А потім виспатися, щоб швидше настав день.
Розділ 4
А мисливці?! Я зовсім забула про них!
Так не можна. Я не можу кинути їх у цьому місті, таких беззахисно-безглуздих у своїх м’яких пальтах. Як ми там з ними попрощалися?
— Ми їдемо!
— Залишатися тут просто не можна!
— Забирайтеся геть! Це моя вулиця!
— Тут чужі.
Нехай ідуть.
Так. Здається так.
Вони мчали крізь місто, наче крізь страшний сон, вилітали то на площі, заставлені шибеницями, то на площі з величезним багаттям у центрі, з п'яними людьми, котрі танцювали довкола вогню та озиралися при їхній появі і гарчали, як демони. Вони мчали містом, у якому ніколи не були, але в якому відтепер мали жити.
Це був сон, і, втративши одне одного, вони вже не шукали. Сон, у якому не працювали телефони, а з кутків чулося невимовно страшне:
— Йди до мене. Іди ж. Іди.
Вони мчали вздовж вибитого скла пограбованих магазинів, уздовж помальованих скверною стін, покинувши застряглу у проваллі бруківки машину, і ту, що лишилась у вузькому проході між стін, і ту, що розпливлася по асфальту ртуттю, фарбою та шкірою, бо вже бралася гнилизною.
Дванадцять мисливців. Один, два, три… Вони втратили один одного, і тепер їх не можна було полічити.
Малесенькі фігурки під непроникним агатовим небом. Ні зірок, ні місяця, тільки багаття та спалахи пострілів на сусідніх вулицях. Через вулиці, що належали Північним Людям, через район Тих, котpi Стоять за Спиною У, через будинки набережної Одержимих Стрільців, через Занепалих, через Воскреслих, повз Свистунів, які регочуть.