А коли вони закопали могилу і сказали їй:
— Прощавайте. Нехай з вами буде любов, — вона постояла ще трохи, поки візок зник серед віддалених будинків, а тоді нахилилася до могили і, погладивши її, сказала:
— Йди до мене, любий, йди.
П’ятеро відгукнулися на цей заклик. Але їй було добре з ними. З усіма п’ятьма.
— Убийте їх.
І я залишилася зовсім без друзів.
— А тепер візьміть її, — і до того, як мерці ступнули до мене. — Поїдемо до татуся. У нього до тебе є справа.
— Чудово, — сказала я.
У мене залишилося півобойми, через що тільки дві машини материного ескорту заклякли на Нічийній Землі назавжди.
— Не дурій.
— Не дурію, — відповіла я і побігла.
Мерці рвонули за мною.
Вони бігли мовчки і несли на собі герби всіх існуючих у Місті банд та всі види смертельних ран.
Нікому зробити розтин, нікому обмити, майже нікому оплакати.
У цьому Місті йшла війна, і всі мерці були молоді. Всі вони були воїнами і наздогнали мене на стоянці поблизу лікарні, коли я перестрибувала через авто. Не встигла підвестися, як вони обступили мене.
Мимо бігцем прокотили ноші:
— Ще один!
— Реанімаційна група!
— Ми втрачаємо його! — лікарі на ходу робили свою справу. Вони були занадто заклопотані, щоб помітити оточену мерцями Крихітку.
— Ще один!
— Ще!
— Ще!
Усі, кого пощастило підібрати на Нічийній Землі, поранені Патрульні, Народжені Вночі і Ті, що Стоять за Спиною У.
— Є іще хтось?
— Немає.
Стоянка знову збезлюдніла.
— Підводься, — сказав мені мрець.
— Ні-і, — сказала я, сіла і притислася до машини.
— Підводься!
А щоб мені було зрозуміліше, він видобув пістолет.
— Гаразд, — я сперлася на авто й посміхнулася, впізнавши кожен зі ста слідів куль на ній. — Я вже підвелася.
Помахавши тим, що сиділи в машині, я зробила крок убік, даючи їм вибратися з неї.
— Ім’ям закону, — сказала я, коли з машини вибрався Пес.
— Дозвольте відрекомендувати, — посміхнулася я, коли з машини виліз Залізний Чоловік. — Це і є закон.
— Я хочу бачити твій герб, — сказав мрець.
— Герб? — перепитав Пес, повертаючись до Залізного Чоловіка. — У мене?
— Жартую, — відповів той, і вони вистрелили, перетворюючи мерців на мерців.
— Здрастуй, Крихітко.
— Цуцик, — сказала я.
Розділ 8
Будинок був такий самий: величезний і сірий. Тільки тепер його вікна затуляли мішки з піском, а в коридорах лежали матраци, на яких спали колеги Залізного Чоловіка та Пса.
Як ти можеш поїхати додому, коли проти тебе воює все місто?
Як ти можеш мати родину, коли ти борешся проти всіх?
Будинок Кримінальної Міліції.
— Де Закон?
— Там.
— То знищимо його.
І банда йшла в атаку на Будинок Закону, щоб, втративши кілька людей, відступити до своїх вулиць.
— Хто це був? — відкидаючи димлячу гільзу, запитає міліціонер.
— Хтось зі Стрибунів.
— Вони порушили закон.
І вони прийдуть до Стрибунів у касках із забралами під прикриттям товстих щитів. На тросах з даху у вікна квартир, вулицями, витягнувшись від стіни до стіни. Під гуркіт гелікоптерів з сліпучими прожекторами. Під ревіння:
— Це міліцейська операція!!! Будь-який опір — смерть!!!
Знищити всіх, хто нашив на свою куртку «Стрибун». Очистити всі вулиці та повернутися до себе, щоб перемалювати карти Міста, затерти на них «Стрибуни» і вже за два дні по тому вписати «Наречені» — назву банди, що прийшла замість «Стрибунів».
«Наречені» — найстаршій серед них було чотирнадцять. А їхня отаманша важила півтори тонни, носила бузковий вельон, любила високих рабів і підводила очі зеленим.
— «Наречені».
— Що на них є?
— Вони порушують закон: убивства, грабіж, захоплення чужих територій.
— Покарайте їх.
У будинку Кримінальної Міліції був тільки один закон:
— Кожного, хто вбив, має бути покарано.
— Кожного, хто носить зброю, має бути покарано.
— Кожного, хто порушив закон, має бути покарано.
Покарання одне — смерть.
— Кожен, хто народився в Місті, і кожен, хто в ньому живе, має вмерти.
Той, хто прийшов у Місто і провів тут бодай одну ніч, ставав його громадянином.
— Ми захищаємо закон, — сказав Пес.
— Хтось мусить давати лад, — я розуміла їх.