У їхньому кабінеті. Сидячи на столі Пса.
А ще Чужі Міліціонери могли привести мене сюди без пістолета, у роздертій після нічної гонитви куртці й завести до кабінету:
— Хто це?
— Я вперше бачу такий герб.
— Були інші?
— Ні. Вона була сама.
— Що в кишенях?
Куля, серденько, крильце янгола, кілька м’ятних цукерок.
— Що з руками?
Вони притисли б мої руки до столу, замазавши їх фарбою, і лишили б відбитки долонь на сотні аркушів.
Їхній комп’ютер сказав би:
— Крихітка. Вбивця. Винна. Смерть.
І роздрукували б список з моїми відбитками на кожній сторінці.
— Подорожні у селищі біля Далеких Пагорбів. Народжені Вночі. Грабіжники. Три Свистуни. Патрульні Висотних Будинків. Мерці і Мисливець Раз.
Так. Я вбила його. Четвертого з тих, котрі прокинулись й повернулись до свого будинку.
Четвертий із тих, котрі прокинулися, сказав до своїх дверей:
— Відчиніть мені.
Мисливець Раз вимовив:
— Мені, — зайшов у темряву квартири, кинув сірника у бензинову кулю та в її спалахові побачив мене.
— Я гадала, в тебе є кіт, — сказала я. — Ти прийдеш, покличеш його, а замість нього вийду я.
— У мене немає кота, — посміхнувся Мисливець.
Обидві руки в кишенях: вгадай, у якій пістолет.
— Я приготувала тобі вечерю.
— Невже? — сказав він.
— Може, поїси?
Адже він міг стати мені…
Але — ба-ба-бах!!! — наші три постріли злилися в один.
Він.
Я.
Він. Мертвий. За мить до того, як упав.
— Так, — скажу я. — Я вбила його.
— Мисливець Раз, — скаже Пес. — Щось знайоме…
А Залізний Чоловік скаже:
— Тижнів два-три тому…
Та ні, це було набагато раніше.
— То ти зізнаєшся? — сказали мені чужі карні міліціонери.
— Авжеж, — сказала я.
— Виходить, ми мусимо покарати тебе, — і вони повели мене коридорами через підвали у двір, щоб, не зав’язуючи мені очей, застосувати закон.
— Ти вбивця.
— Вбивця.
— Тебе треба покарати.
Від тих, хто охороняє закон, — скільки завгодно разів.
І в коридорі я побачила ще одного мисливця.
Мої руки, закладені за потилицю, його руки, скуті за спиною.
— Здоров, Крихітко.
— Здоров, мисливцю.
— І ти?
— Зустрінемося на небесах.
— Без розмов, — карний міліціонер штовхнув мене в спину.
— Без розмов, — нагадав мисливцеві карний міліціонер.
Нас виведуть на сходи перед Палацом Закону і вистрілять услід, щоб могли скотитися до патлатих людей, які знають тільки слово «любов». Вони закопають нас…
Але вони можуть і не впізнати мене, і тоді, сидячи на столі в кабінеті Залізного Чоловіка, я посміхнуся, коли він скаже:
— Мисливець? Щось таке було тижнів два-три тому…
Я почую постріл за вікном. Вирок виконано і втілено, ділянки полювання на Крихітку, мертвий Мисливець Раз скотиться до ніг патлатих гробарів, що носять амулети з голубиних лап.
Тепер їх залишилося дев’ять.
— Що? — перепитає Залізний Чоловік.
— Тепер їх залишилося дев’ять, — скажу я. — Дев’ять мисливців Раз.
— Може тобі допомогти?
— Не треба, — відповім я.
— Будь обережна, — скаже мені Пес.
— Будь обережна, — сказав мені Пес.
Я махнула рукою у відповідь і вийшла на вулицю.
Я вийшла на вулицю.
Сірий будинок Палацу Закону дивився на мене важкими від мішків із піском вікнами.
— Йдеш?
— Та ні. Я вже пішла.
— Я наздожену тебе.
— Наздоганяй.
І він увімкнув сигнал тривоги:
— Ми шукаємо вбивцю Крихітку! У наказі немає слова «живою»! Тому, хто знайде…
Я не дослухала. Мені знову довелося тікати.
Хто хутчіш: Крихітка, Дев’ять Мисливців чи Сто Кримінальних Міліціонерів?
І раптом десь там під землею п’яний старець засунув руку в електричний щит і просто переді мною спалахнув ліхтар й освітив чорний провал метро.
— Хо, — я зійшла вниз зітертими сходами ескалатора єдиної станції.
— Ти куди?
— Додому.
— Останній потяг був сто чотирнадцять років тому.
Розділ 9
Народжені Вночі та Патрульні Висотних Будинків грали у футбол.
М’яч набитий травою та камінням. Зручно влучити в голову, зручно підкинути і вдарити ногою. Схопити, побігти, завалити на спину і закрити м’яч собою, коли на тебе накинуться відразу троє.