На радість тим, хто дивиться з вікон.
Замість воріт днище танка праворуч і відкритий автомобіль ліворуч.
Звідти сюди перекинути, вдарити плечем, перекинути м’яч і перестрибнути через того, хто упав під ноги. Сюди звідтіля. Ударити ліктем у перенісся, буцнути, загородитися м’ячем від удару, дати пас і покотитися до зірваних ґрат каналізації.
Я сиділа на поштовій скриньці, і мені було нудно дивитися на них. Занадто вже багато туди і занадто вже багато звідти.
Я загасила цигарку та хотіла вже підвестися, коли побачила листи. Повна поштова скринька.
Я взяла одного:
«Шановній…»
Іншого:
«Щиро шкодую…»
Третього:
«Де ти, Крихітко? Повернися. Не змушуй мене… Вітчим».
Зворотна адреса — Мисливці:
«Ми йдемо, — читала я. — Крихітко, чекай на нас».
До моїх ніг підкотився м’яч і, підхопивши носком черевика, я закинула його під днище танка.
— Гол!
— А ти хіба граєш?
— Звичайно. Команда Крихітки. Хто буде проти мене?
Розділ 10
Сріблястий металік. П’ять обтяжених титаном машин. П’ять машин з кулеметами. П’ять висувних з-під днища таранів. Шість кулеметів — на кожну машину по два.
Він виліз з-під Машини та й побіг, накульгуючи, припадаючи на той чобіт, у якому боліло.
Побачити його спину над мушкою?
Гладити пальцем курок, схрещуючи на його голові смужки оптичного прицілу? Збільшення в п'ятсот один раз.
П’ятсот один раз — Мисливці Раз — цікаво, мабуть, саме це називається римою.
Чи дати сховатися в темряві, а потім, зробивши світ блідо-зеленим, шукати його крізь окуляри нічного бачення? Повільно видиратися через стінку, стати перед ним, коли він чекатиме від сходів, і підняти пістолет…
Ні. Бо тоді в мене будуть зелені руки.
Я відпустила кермо й відкинула спинку сидіння.
Адже я вірю в долю, і якщо мисливець мав долю, то їй саме час проявити себе.
Моя Машинка спинилася, не розуміючи… Потім обережно подалася вперед. Припала до асфальту, готуючись завмерти в моєму окрикові:
— Стій!
Але я мовчала. Тож вона зрозуміла, що настав Час Долі, й кинулася за Мисливцем Раз.
Я бачила чорне небо, я бачила стіни будинку. Промайнули гілки зів’ялого винограду, колони веж і дахів, безлика тварина, що ночує під ґратами балкона.
А потім я почула лемент, скреготання гальм і хрускіт шиї на її гострих зубах.
— Відпусти.
— Р-р-р-ррр-р…
— Годі, — сказала я. — Кинь його.
Вона загарчала.
— Годі!
Мисливець був уже мертвий, і йому було однаково, куди вона кине його.
А як називатиметься альбом із фотокартками цього бою? «Крихітка та п’ять сріблястих машин»?
Я відійшла вбік, і залізні бруси таранів простромили все, що завгодно, окрім мене. Так серед фотокарток були б «таран трощить газетний кіоск», «таран ламає огорожу квітника». І їх довелося б приклеювати чорним скотчем, адже там були б: «залізний таран пробиває срібло кузова та відриває прикутого до кулемета Мисливця Раз».
Вони перелаштувалися і, вже не ховаючи таранів, знову кинулися на мене.
— Машинка.
— Я чую, — сказала вона й дала задній хід від Мисливців Раз. — Я чую… чую… Давай!!!
Я вдарила черевиком по педалі, і наш кулемет вистрелив у них.
— Раз, два, три, — сказала Машинка. — Тепер їх зосталося ш-ш-ш-шість.
Сріблястий металік. Хто сумнівався, що вони оберуть цей колір?
П’ять машин з мисливцями обабіч площі, а в центрі — Крихітка, що дозволила Машинці вилізти на нічний постамент. Вона мирно лежала на ньому. Вона бачила їх. Вона щулила повіки так, ніби взагалі їй хотілося спати.
Але кінчик її хвоста здригався, а всі до єдиного клапани були підняті догори. Напружене чекання.
Не поворухнути головою, навіть коли вони кинулися до нас.
Ще трохи — і педаль газу наскрізь продавить підлогу. Ще трохи — і стрілка спідометра змете всі цифри та крутитиметься по колу:
— Швидше! Ще швидше!
Ще трохи — і на асфальт потече розпечений метал двигунів та кузовів. Ще трохи…
І шугнувши через голову того, хто сидів за кермом, моя Машинка притислася до землі. Стрибнула. Удар хвостом. І помчала на перше коло.
П’ять машин слідом. Під лемент, стогін і виття. Під п'ять увімкнених приймачів:
— Гей!
— Гей-ей!
— Угу!