— Так-так.
Розділ 4
Я проспала весь наступний день. Але ж я мала прокинутися ще того ранку.
Я проспала! Я спізнилася! Але ж я могла встигнути!
Як там каже мій Вітчим? Нечемні дівчатка мають бути покарані? Я вирішила покарати сама себе.
Я прокинулась у готельному номері без вікна. Ванна без рушників. Поламаний телефон і нема як замовити сніданок.
Але цього було замало.
Скинути із себе все-все-все і, зануривши обидві руки в рідкий діамант, перетворити волосся на зачесане назад скло.
Чоловічий костюм та погляд у дзеркало. Тепер я піду до Палацу Ігор не миленькою Крихіткою, а блідим від «ко», ще зовсім юним негідником, що вкрав у Батька золоту кредитку.
— Зможеш підробити підпис? — запитає у мене швейцар.
— Батьків? — перепитаю я. — Авжеж.
— Ми ради вітати вас у Нашому Палаці Ігор.
Три поверхи холу. Червоні канапи — золоті попільниці, сіра шкіра диванів — попільниці зі скла, чорне дерево та попільниці з бірюзи.
— Ліфт підіймається вгору.
— Четвертий поверх, — сказав ліфтер і зупинив ліфт. Я вийшла.
Поверх із фонтанами. Прозорі струмені води, Через чаші, кам’яні квіти й каскади. До водоспаду сходів.
— П’ятий поверх.
Зимовий сад. Нудно і занадто тепло. Вони висадили тут тропічний ліс, наповнивши його шелестом листя, лементом птахів і камінням індійських поховань. Але не було леопардів, леопардо-людей. А непогано було б відчувати їх там, за деревами.
І я простувала через ліс, нудьгуючи. Я пройшла повз молоденьку дівчину в білій суконці, й та посміхнулась до мене. До мого зачесаного назад волосся.
Це було б смішно: Крихітка, переодягнена юним негідником, та багатий спадкоємець Кита, що вкрав сестрину сукню.
Я перестала лічити поверхи, потрапивши до ресторану номер один.
Тут пахло простою їжею, і в тих, хто обідав тут, грошей вистачало тільки на цей обід, вони могли їсти м’ясо з хлібом, не турбуючись про те, що доведеться піднятися вище.
Поїсти. Дати офіціантові монетку на чай і запитати у своєї дами:
— Пройдемося?
— Пройдемося.
— Ліфт іде вниз.
Вони, звичайно, можуть піднятися на поверх вище, де на рипучому помості їх розважатимуть циркачі: жонглер, пожирач вогню, канатоходець і чорний чаклун, що спалює та розчленовує жінок.
Від тих, котрі стояли поряд зі мною, війнуло простою їжею.
— Браво, — вони були ситі й плескали та всміхалися.
— А ну ж бо! Ще раз!
— Будь ласка, — сказав чаклун. — Зручно? — він закрив шухляду, підняв пилку.
Або сінематограф. Я стала прямо у дверях. На квадратному екрані за цигарковим димом жінка заламає руки, а піаніст у кутку вдарить по клавішах сильніше.
— Ти обдурив мене!
А він, у невеличкій білій чалмі, відвернеться, відставить руку назад. Потім упаде на коліно, притисне долоні до грудей і скаже:
— Пробач!
А ось і знову ресторан. Але тут уже пахне грошима.
— Поїв би.
— Дякую.
Далі. Нагору.
Сніг, лід і сніг. Для того, хто взимку працює, а влітку раптом згадав, що не відсвяткував Різдво. Заледенілі вікна, сліди на снігу та хуртовина.
Можна взяти напрокат шубу і, загорнувшись, пити пекучий грог.
Театр. Я ввійшла до ложі.
— Так. Якби м’ясо згнило, — принц на сцені, як завжди, був сумний. — Зникло, розкладене смородом. Однак не судилося, шкода, адже суїцид не схвалений ні церквою, ані Богами. Але жити так нудно. Куди не глянь — усюди те саме. Все і всюди те саме…
Чоловік у ложі дрімав, а його дружина, відвернувшись від Принца, посміхнулась мені, стомленому від «ко» юнакові.
Я — молодий негідник — звів брови й показав:
— Ні, — з посмішкою, що змусила її повернутися до принца.
— Якщо я вас скривдив, не гнівайтесь, я смертельно хворий. Запитайте. Не соромтеся. «Принц хворий, — скажуть вам. — Наш принц хворий».
Двома поверхами вище я побачила камінний сад. Скульптури сумних дів і не вбитих народженням дітей-потвор.
Далі — цілий поверх картин.
І, нарешті, бар — замкнутий у безконечності шинквас навколо піраміди з пляшок та льоду.
— Настоянка з Альпійських Трав.
Бармен налив мені, і юнак випив. А два Дикі Пси, що сиділи на сусідніх з моїм стільцях, глянули на нього з презирством у холодних очах. І той, що сидів далі, зморщився, від чого довгий шрам його ще побілішав.
І ось почалося те, заради чого я прийшла сюди, — ринг посеред чорного несамовитого залу, перша з ігор Палацу Ігор.