— 0, Вовче, я чекала на вас так довго. Без вас мені хотілося плакати. Ви краєте мені серце. Ви розлюбили мене.
— Люба Крихітко, справи Державні — понад усе. Мені гірко від думки, що я вам завдам нового болю.
— Не кажіть! Не кажіть мені!
— На жаль, прекрасна Крихітко, Король посилає мене за Великий Океан.
— Ні!!!
Яка гидота.
Вже краще:
— Привіт, Крихітко.
— Вітаннячко, Вовче.
Але спочатку:
— Губи пахнуть тобою. Волосся стало дощем. Що тобі варто. Спи.
— Це було непогано.
Вовків лужник уклонився, поставив між нами вино і вийшов, причинивши двері вітальні.
Коминок у величезній квартирі Вовка. Його картини. Його годинник. Різьблені панелі стін, весь поверх нагорі.
Я підійшла до скляної стіни. Місто палахкотіло внизу. Місто Великих Вогнів.
А в скляній стіні своєї вежі стояли Вітчим із Мачухою та дивилися на мене.
— Вона така передбачувана.
— Хай би вона щезла.
Це був тост, і келих торкнувся келиха. Келихи з гірким вином, що зафарбувало губи кров’ю.
Через усе місто. Через Море Рекламних Вогнів.
Розділ 5
Мешканці міста — сім мільйонів людей. Щоранку вони кидали будинки — хто вежі центра, хто шестиповерхівки околиць — і їхали, йшли, чекали автобусів, підіймалися до мостів метро, що обплутали все місто, сідали в таксі чи, коли не мали роботи, сиділи на лавочках безлічі парків або ще більшої кількості кав'ярень.
Вийти в гурті з ними, пройтися до найближчих сходів з чорної сталі до станції на мосту метро. Їхати й дивитись у вікно, милуючись вуличками, що стікаються до лабіринту веж, зненацька повертатися, ніби в кабінці атракціону. Дивитися на газету перед тобою і вийти, спустившись униз.
Час обіду. Усміхнені секретарки, нудьгуючий пілот «Цеппеліна» у розстебнутій льотній куртці та кинуті на стійку перед ним рукавички. Сигнали машин, юрба чекає, коли постовий підніме жезл і зупинить потік машин, автобусів та вантажівок.
Клерки жують та думають про своє. Чемні поклони. Чоловіки підводяться при появі дам. Новини. Чутки. І знову по вежах. Уже до кінця дня.
Сісти в таксі. Сказати:
— Їдемо, — і, притулившись до дверцят, дивитись у вікна.
Вікна так високо, що видно тільки тих, хто до них підходить.
Чоловік у чорному з пачкою паперу в руках. Ще один у смугастому жилеті. Хтось скине окуляри, на мить погляне вниз і знову почне диктувати. І стукіт друкарської машинки увіллється в діловий шум центру. У гімн телефонних дзвінків, арифмометрів та телеграфних апаратів.
На околиці гуркіт кранів, веселі докери, перекупки та нескінченні склади.
— Куди тепер? — спитає таксист.
— Повертаємося, — скаже Крихітка.
На даху автобуса, поки не піде дощ. Вечірній дощ, холодний і сірий. Гріти пальці в муфті і зійти сходинками, перебігти до тротуару та сховатися під дашком сінематографа.
— Що сьогодні?
— Не знаю.
Він посміхнеться до мене, але я відвернуся. Дощ, сірий вечір…
І раптом спалахне світло! Море світла! Море Вогню! Зі стін, з вікон, безліччю ліхтарів та реклам. Він заблищить дощем коштовного каміння, тисячею відбитків на мокрій чорній бруківці, у блискучих капотах машин.
Ось таке це Місто. Місто, яке я люблю.
Його мешканці працьовиті. Його жінки сором’язливо ховають обличчя. Воно нагодує, розважиться разом з тобою, запропонує прихисток і порадить:
— Не поспішай. Починай спочатку. Тут кожен четвертий митець, кожен п’ятий — майбутній мільйонер, кожен третій покине все, а потім знову повернеться, і кожен другий поет.
— Не може бути!
— Хочеш віршик?
Він жив сінема-новинами. Він розважав перехожих п’яницями, які вириваються з рук постових, щоб виконати ще кілька «па» танцю. Він дивував жителів пшеничних пагорбів Світлом, Шумом, Незмінною Посмішкою та появою Зірок.
— Дивіться!
— Оно!
— Не може бути!
— Можна автограф?
— Чи квітку на незабудь!
Його новини завжди були однакові: «ціни», «вгору», «вниз»; «новий товар»; «нова книга»; «нагородження сінема-стрічок»; «Зірка розлучилася», «Зірка занедужала», «Зірка припинила пити». Дуже рідко «падіння „Цеппеліна“». Ще рідше: «людина стрибнула зі сто двадцять п’ятого поверху».
І раптом з’явився страх: