І раптом сінема-стрічки стали значно страшнішими.
Танок «Дикі пси», зірки, що грають «Диких Псів» та їхніх творців — Хрещених. Маклер, який живе у барі між робочим столом і бридкою дружиною, прикривши капелюхом очі, просить бармена:
— Зроби мені «Дикого Пса», — так, ніби назвав своє ім’я.
А справжні Дикі Пси з’являлися лише поночі. Задля того, щоб убивати. Байдуже, кого — Водія, котрий програв і не віддав боргу, Репортера, який написав не «Дикі Пси знову вбили!», а «Убивство, скоєне Диким Псом з кам’яним підборіддям та Диким Псом з кістяним мундштуком», Суддю, що сказав: «Винен», Ту, яка торгує Поцілунками і вчасно не заплатила, Торговців «ко», покупців «ко», власників Палаців Ігор, що ховаються у підвалах і складах, ба навіть Великих Китів. З автоматами. У чорних довгих машинах. Що живуть без родин. Короткий кивок на постріл. Короткий кивок на тост. Кивок на подяку за гроші — платню за нічну стрілянину.
Навіщо розмовляти з тим, чия смерть стане тобі нудною?
Навіщо розмовляти з тим, хто радітиме твоїй смерті?
Розділ 6
Я зайшла до ліфта свого хмарочоса промокла, з пакетиком льодяників у муфті, й ліфтер в уніформі, впізнавши, всміхнувся до мене.
— До себе? — запитав він.
— До себе.
Він натиснув кнопку, біля якої замість трьох цифр поверху було написано лише «КРИХІТКА».
Я вийшла на сто другому поверсі, і тільки-но двері ліфта зачинилися, із кришталевим дзенькотом засвітилося світло. Я опинилася на килимі перед єдиними тут дверима.
Натиснути на кнопку дзвоника та почути його важкий звук.
У квартирі було тепло й світло — на мене чекали. Хто міг на мене чекати? Тільки моя Квартирка.
— Квартирко, — покликала я.
Я знала, що вона мене чує.
— Квартирко.
— Так.
— Ти що?
Вона промовчала, але в її «так» було дуже багато всього.
— Що сталося?
— Ти знаєш, — сказала вона. — Цей світ… Ти створила світ… тут…
— Ну ж бо.
— Ти можеш побачити мене.
— Квартирко! — Крихітка сплеснула руками.
Але моя квартирка соромилася.
— То мені вийти до тебе? — нарешті.
Вона була негарна. Некрасива й підстаркувата. Строге чорне плаття. Заколка у волоссі. Долоні притиснуті одна до одної. Але коли вона всміхнулася…
— Квартирко!
Ми обійнялися.
— Ти найкраща!
У величезній мармуровій ванні. Відображення у ста дзеркалах. У халаті поверх піжами я завмерла біля дверей.
— Не бійся, — посміхалася квартирка, — адже це все твоє.
— Так багато всього.
Навіщо ж мені стільки кімнат? Вікна на всі сторони світу?
— Навіщо?
Ми вечеряли за столом, таким довгим, що коли пустити по ньому хлібну кульку, вона не докотиться до кінця, перетворившись по дорозі на пил.
Я лягла спати в ліжко, по один бік якого була осінь, а по другий — починалася весна. Золота сосна в останніх променях сонця — малюсінький вензель на ріжечку подушки.
Квартирка сиділа поряд зі мною, доки я не заснула. А потім вийшла, залишивши вогник нічника.
Я прокинулася від співу весняних пташок. А за вікном була осінь.
— Ти йдеш?
— Мені треба йти.
— Повертайся не дуже пізно.
Сорок костюмів на вибір. До кожного — по сорок капелюхів.
Я взяла куртку та джинси.
— У Місті Всіх Вогнів?!
Чоловіки у строгих костюмах. Жінки на високих підборах.
— Ти пілот «Цеппеліна»?
— Я — Крихітка.
— Але ти вдягнута…
— Я капітан підводного човна.
Жінки на високих підборах. Стримане, ніжне, невміле або таке, що знає про себе все, цок-цок-цок.
Я теж цокала черевиками. Щоправда кожен удар об асфальт викрешував безліч іскор.
Упіймавши чийсь погляд, я посміхалася:
— Я — Крихітка.
До мене посміхалися у відповідь.
Але тільки не Вовк.
— Крихітко, — вимовив він.
— Здрастуйте, пане Вовче, — сказала я, ховаючи рукавички в муфту. — Як ся маєте? Як вам погода? Як вам спалося?
Нічим не виказуючи того, що мені слід переколоти капелюшок.
До машини Вовка малюсінькими кроками на тоненьких підборах. Цок-цок-цок-цок.
Розділ 7
Вони пройшли під мостом метро. Двоє Диких Псів, що тримають руки в кишенях.