Він мовить до свідків:
— На кожного, хто скаже хоч слово неправди, чекає в’язниця, — а потім зробить так, що складений ними фоторобот Вовка буде схожий на половину чоловіків у місті. Він подарує мені папірець, на якому кожен свідок напише:
«Жінка? Жодних прикмет, крім того, що вона була молода».
«Молода?»
«Геть дитина».
Який чоловік зможе описати жінку, якщо не мріяв про неї впродовж свого життя? Класна? Супер? Отакі очі?
Я зміню помаду, і вже назавтра ви не впізнаєте мене.
— Зробиш?
— Так. — скаже Пес.
Бо в чемних хлопчиків теж є свій рай.
Навіть, якщо воші міліціонери.
І коли він відпустить свідків, а в опечатаний та відмитий від крові офіс в’їде нова фірма — торговець коричневими кейсами, які слід забирати у товстунів, отих, що люблять воду з льодом, Пес вислухає мене й скаже:
— То коли ти прийшла по гроші, двоє мугирів спробували вбити тебе? Гаразд. Давай спочатку: хто і про що тебе попросив?
Він та його друг Залізний чоловік. Пес єдиний, хто має друзів.
У машині зі слідами куль вони поїдуть в офіс людей, що ошукали мене. Їх не чекатимуть. Вони та два десятки молодиків з автоматами та в чорних масках.
Вони виб’ють двері, вони загорлають:
— На підлогу! Це міліцейська операція! Усе, сказане вами, може бути використане проти вас!
Потім покладуть долілиць охоронців та переляканих секретарок. Відшукають усіх до одного клерків (навіть під столом, у коморі та на трубі за вікном) і вишикують уздовж коридора.
Хто встигне допити каву? Хто добіжить до вікна? Хто зможе вигукнути: «Не треба»? Хто заволає: «Ні!»
Довгим коридором, заповненим клерками очима в стіну, до останніх відчинених ногою дверей.
А там двоє:
— Що це означає?!
— Ви відповісте за це!
— Відповімо? — запитає Залізний Чоловік.
— Так, — кивне Пес і почне творити дива.
Накаже обшукати офіс і знайде там пістолети:
— Ваші?
— Ні.
— Авжеж, — кивне він.
Потім знайде комору з коричневими кейсами та пакетами білого порошку.
— Це провокація!
— Авжеж, — кивне він.
І коли Пес виведе тих ошуканців на вулицю, до заґратованого фургону, вони побачать мене. Я стоятиму неподалік і привітно махну їм рукою:
— Не сумуйте, я постараюся дочекатися вас.
Ба навіть знайду адресу в'язниці, де вони скнітимуть упродовж найближчих двадцяти років, і напишу їм листа. Можливо, й два листи: одного з Парижа «Крихітка за столиком манюсінької кав’ярні. Верхівка Вежі над дахами», а другого звідкілясь із теплих островів Раю «Крихітка в шезлонгу. Біла піна моря біля ніг».
«Мені зле без вас, — напишу. — Я сумую. Чи стрінемося колись?»
Я нікого не обдурюю і не люблю, коли дурять мене. Адже в мене є не тільки Вовк і Пес. А ще й Дикий Кіт.
Розділ 7
Кіт. Величезний пустельний хижак. Його низький голос у телефонній слухавці. Його «забудь» на моє скривджене «вони ошукали мене».
— Ввімкни комп’ютер. — скаже Кіт.
Увімкну та побачу на моніторі банківський рахунок чоловіків, що обдурили мене. Я не люблю їх саме через те, що вони поводяться нечесно.
— Бачиш? — запитає Кіт.
— Так, — скажу я, вдивляючись у рядок багатозначних чисел.
— Ти дуже розлютилася на них?
— Дуже, — відповім. — Дуже й дуже.
І тоді, аби втішити мене, Кіт перетворить їхній банківський рахунок на мій, узявши за це всього тридцять чотири відсотки.
Я дивитимусь, як миготять цифри, як в одній частині екрана перетворюються на нуль, а в іншій, підписаній «Капітал Крихітки», — наближаються до безміру.
Врешті-решт вони зупиняться.
«Нуль». «Купа грошей».
— Дякую, — скажу я Котові.
— Не сумуй, — заспокоїть він. — Будуть інші. Багато-багато інших.
Вони вийдуть із в’язниці жебраками, старими каліками.
Нечемні хлопці потрапляють до пекла. Ще до того, як їм судилося вмерти.
Мені буде зле, і я напишу Псові:
«Допоможи».
Буде боляче, і мій комп’ютер надішле Вовкові:
«Рятуй».
Навіть якщо мій світ візьметься кригою та вкриється снігом, Кіт дізнається:
«Мене вже немає».
Я не люблю плюшевих ведмедиків. Тільки живих звірів.
Іще є Зламаний Робот, але він з'явився вже по тому, як мені наснились риби, весілля та дерево, і я сказала собі: