— Не треба. Не вбивайте мене. Я не хочу. Мені страшно. Прошу вас. Я зроблю все, що ви скажете, тільки не вбивайте мене. Адже я нічого не знаю. Адже я маленька людина.
Беззахисний та безпорадний перед безликими чорними тваринами, котрі чекали на нього у глибині тунелю.
— Ось іще один, — сказав Вітчим.
Мачуха поглянула на Чоловіка, примружила повіки й сказала:
— Ні. Можеш залишити його собі.
— А чим він тобі не подобається? — запитав Вітчим.
— А хто він такий? Так. Просто. Він є, його немає — яка різниця?
— Можливо, — кивнув Вітчим. — Можливо і можливо.
— Не вбивайте, — благав маленький чоловік. Звичайнісінький Робітник зі Складу.
Дикий Пес став позад нього і уже піднімав автомат.
— Не треба.
І раптом нове:
— ЦОК-ЦОК-ЦОК.
Воно змусило Диких Псів озирнутися, туди, до відчинених складських воріт. Змусило Робітника замовкнути.
Хтось ішов до них. Неквапливо. Диригуючи циргаркою, вставленою в довгий мундштук. Та сама пісенька про квіти в зеленій траві. Та сама дівчина, що фарбує в біле ґанок.
— Цок-цок-цок.
— Ла-ла-ла, — наспівати останню ноту. Легкий кніксен. Кивок голови до невидимих глядачів. Ще. Опісля, помітивши псів, посміхнутись і запитати:
— Я вам не заважаю?
— Хто ти? — запитав Дикий Пес.
— Я? Крихітка. А це мій друг Вовк, — сказала я, киваючи на Вовка, що постав позаду них. — Сподіваюся, ви станете друзями.
Вони не встигли сказати:
— Так.
Вони взагалі нічого не встигли, тому що Вовк убив їх. Відразу з обох рук. Відразу з обох пістолетів.
— Вовче, Вовче, Вовче, — зітхнула я. — А раптом вони стали б твоїми друзями?
— Друзями? — перепитав Вовк і посміхнувся Робітникові, котрий усе ще стояв на колінах. — Це жарт. Не слухай її.
А Робітник запитав мене:
— Ви — мій янгол?
— Твій янгол помер, — сказала я. — Чотирнадцять років тому.
У маленькій квартирці, куди він приходив майже щовечора, коли Вона дозволяла йому.
Їй було двадцять чотири і Їй доводилося поспішати.
Він приносив квіти, він приносив цукерки і дивився, як Вона одягає капелюшок.
— Ти гарна, — казав він.
А Вона, дивлячись у дзеркало, з жахом відповідала:
— Але мені вже двадцять чотири.
— Ти найкраща.
Але він був просто робітником. Добрим, милим. Він навіть любив її. І якби не це «просто»…
Вона не прощалася з ним. Господарка її квартирки якось увечері зустрівши його, всміхнулася:
— Вона більше тут не живе.
— А ви знаєте, де вона? — запитав він.
— Її повіз срібний автомобіль.
Він зрозумів, що їй пощастило. Він зрозумів, що Вона знайшла. І він ще спускався сходами, а його янгол уже був мертвий.
Розділ 8
— Ну, то як тобі Дикі Пси? — запитала я Вовка в машині.
— Ніяк, — сказав він.
Йому знову було нудно.
І я сказала:
— Тільки не йди.
— Я не піду, — сказав він. — Куди нам?
Я знала, що це нерозумно, але мені так хотілось, аби він не нудьгував, і тому я сказала:
— Я знаю, де можна знайти одразу купу Диких Псів.
— І що?
— Дай мені монетку, зупинися біля телефонної будки, і вони будуть готові вбити тебе.
А в слухавку я сказала:
— Пси. Я знаю, хто дуже скоро прийде до вас.
Розділ 9
Колись список був такий великий… Але зараз у ньому лишився тільки один рядок — Дикі Пси.
Розділ 10
Я знала, куди їхати, і Вовк віз мене до них, до тих, котрі вже перезарядили автомати та сиділи обличчями до дверей.
Вежа з чорним склом. Під’їхати до отвору в стіні, кинути кілька монет у лоток і, коли ґрати піднімуться, заїхати до ліфта. Опустити бічне скло й натиснути кнопку кожного з поверхів гаража, облаштованого в цій вежі.
Але всі кнопки западають усередину. Крім однієї — кнопки на поверх із Дикими Псами.
Багато років тому це все було будинком для семи жінок, які продавали Любов. Одна з них померла, друга — вийшла заміж і про все забула, а п’ятеро постаріли, і їхні тіні для повік з кожним роком дедалі густішали, а перуки — дедалі тяжчали.
Їхні руки прикривали до плечей рукавички, а шиї — довгі, як нічна вулиця, намиста. Вони дивилися на всіх із посмішкою утаємничених: