— Доброго ранку.
Мене, яка теж не спатиме, а разом із ним слухатиме його незрозумілі розміркування. Нас, які прожили разом сто вісімдесят дев’ять найщасливіших років.
І, подаючи йому згорнуті в трубку аркуші, я скажу:
— Здрастуй, мене звати Крихітка.
Він поправить окуляри і усміхнеться до мене:
— Здрастуй. То як справи?
І ми разом зайдемо в ліфт. Ліфтер підніме нас на мій поверх. І навіть чотири пси у моїй квартирі будуть мертві, вбиті Котом, що прийде трохи раніше за мене.
— Привіт, Котику. Знайомся.
І моя квартирка накриє для нас стіл. І ми питимемо вино та балакатимемо. Усі гуртом. Майже цілу ніч.
Пес балакає. Вовк балакає. Кіт балакає. Це так важко уявити. Хвилин п’ятнадцять. Не більше.
Я буду утримувати їх, навіть коли побачу, що все одно незабаром вони підуть.
А Чоловік в Окулярах піде мити руки. І даючи можливість Вовкові та Псові піти, я відшукаю його, щоб сказати:
— Я скучила.
Щоб дати йому привід пригорнути мене.
— Де він?
— У Максима.
— Максима? — не зможу згадати я.
— У молодика, що спить, — скаже Квартирка.
— А, Макс…
Я зайду до спальні Приспаного Мною Сонними Отрутами, та побачу там Чоловіка в Окулярах.
Макс спатиме в колбі з каламутною зеленою водою. У величезній колбі від підлоги до стелі.
— Як цікаво, — скаже мені Чоловік в Окулярах. — Хто він?
— Так. Просто друг.
— Я можу розбудити його.
— Можеш?
— Можу, але на це треба кілька днів.
Милий, він ладен був залишитися.
Але я вже зрозуміла, що він мені не потрібний. Я побачила аркуш на стіні позад нього:
«— мисливці раз;
— мисливці вісім;
— дикі пси;
— люди-пацюки;
— ожилі мерці».
Що він тут робитиме? Зі мною? Як йому пояснити те, що…
Адже він просто не виживе. Він буде чужим у цьому світі. Навіть кохаючи мене. Мій Чоловік в Окулярах.
— Йди, — скажу я.
— Але…
— Квартирка тебе проведе.
Він піде, і я залишуся сама.
Три цигарки поспіль, вдивляючись у пухирці в колбі.
Повернеться Квартирка і скаже…
— Ти провела його? — запитаю я.
— Так.
— Він щось казав?
— Ні.
— Гаразд. Так, мабуть, краще. Тепер я побуду сама.
Але вона скаже:
— Ваші друзі чекають на вас.
— Як?! Вони?! Не пішли?!
І привітною господаркою, прекрасною, щасливою, у вогняній сукні я повернуся до них, щоб запитати:
— Ви не сумували?
А побачивши, що ні, скажу:
— Я теж хочу грати.
Вони сидітимуть за столом — у руках повно карт. Без піджаків, мружачись від цигаркового диму, у світлі лампи, опущеної до сукна на столі.
— Я теж хочу грати, — скажу я.
— Ми граємо на кулі.
Кулі з Гербами Влади — Псові, Золочені — Вовкові. Кулі з насічками — влучити в тіло і маленький вибух — Котові.
— Чудово, — скажу я і розірву поділ довгої сукні, щоб дістати пістолет.
— Тр-р-р-р-р-р-р-р-р-р…
Вовк, Пес, Кіт і Залізний Чоловік поглянуть на мене і побачать мої черевики. А я думала, що під сукнею їх не видно.
— Гм.
Я знизую плечима, нічого не кажу, а просто розряджаю пістолета, висипаючи на стіл свої кулі. Я сама покривала їх перламутровим лаком, під колір нігтів.
— Скільки? — запитає, банкуючи, Вовк.
І я скажу:
— Влучивши в тіло, вони залишають у ньому тридцятисантиметрові отвори.
— Ставку прийнято, — скаже мені Вовк.
Розділ 11
Ми гратимемо до ранку, а тоді вони підуть спати. Вовк, Пес і Залізний Чоловік. Кіт скаже їм усім:
— Бувайте, — і повернеться до мене.
— Ну, Крихітко.
— Так, Котику.
— Є Вітчим. Є Місто. Є Дикі Пси. А ще є Кити.
— Кити? — запитаю я. — Що то за Кити?
— Вони допоможуть тобі. Звісно, якщо захочеш.
Частина восьма
Крихітка й кити
— Це Місто живе грошима…
— Місто Великих Вогнів?!
— Гроші — пальне його Реклами. Гроші скликають сюди Людей.
— Сім мільйонів, — згадаю я.
І Кіт кивне:
— Сім мільйонів. Але головні тут гроші, гроші і гроші. А всіма грошима тут керують Кити.