І я зрозумію.
Я скажу:
— Гаразд. Що ж мені пропонують Кити?
— Великі Кити, — скаже Кіт.
І я кивну:
— Великі Кити.
Розділ 1
Мене зустріли п’ять Великих Китів Міста. Кит Палацу Ігор, Товстий Усмішливий Кит Вантажних Перевезень, чиї люди до появи Псів збирали з Міста данину. Кит Сорока Фабрик та Кит, чиї люди займалися продажем порошків «ін». Сухий Сивочубий Кит — власник Найбільших Крамниць і Найтовстішої Газети. Усі в темних м’яких костюмах, усі з сигарами довкола великого столу в кабінеті Кита Палацу Ігор з його портретом, зі сталевими круглими дверима його персонального сейфа.
Два Особисті Гвардійці зустріли мене на порозі й намірилися обшукати.
— Ні, — сказала я і відступила.
— Нехай проходить, — сказав Товстий Кит.
— Здрастуй, дитинко.
— Вітаннячко.
— Ми раді бачити тебе.
— Каву?
— Дякую.
— Тоді до справи.
П'ять величезних Китів.
— Ваш вітчим, — сказали вони. — Ми знаємо, що ви не дружите з ним…
— Мій вітчим. Я знаю, він завдав вам чимало прикростей…
Негучне:
— Па, — губами, і кільце сигарного диму попливло до димових хмар над столом.
— Ваш вітчим…
— Мій Вітчим…
— Ми знаємо…
— Я знаю…
— І ви…
— І я…
Вони не керували Містом, але вони володіли ним. Уже багато років.
— Місто живе грошима, — сказав Кіт.
Кити теж були живі, поки мали гроші.
І справа не в маєтках на пагорбах за містом, не у Вежах і не в особистих «Цеппелінах» із пілотами, що завжди нудьгують на землі. П’ять хвилин довгелезного дня — зачинити кабінет, загасити світло та навпомацки повернути важелі на дверях власного сейфа. Відчинити й завмерти на порозі у фосфорному сяйві грошей.
Щоб зайти, погладити рукою. І покласти кілька нових пачок, кинути три жмені дріб’язку до фонтана в центрі багатокілометрового сейфа, що зникає у жовтому світлі монет.
Жити тільки цим: грошовий сад у сейфі Кита Палацу Ігор. Листи з портретами й палацами, перлини доріжок, рубіни квітів, птахи із золота, стовбури дерев із срібла, платинові водоспади.
Золотий храм у сейфі Усмішливого Кита. Тільки золото. Колони, стіни, вівтар. Золото ста шандалів. Світло золотих свічок. Золото вітражів і золото літер на золотих сторінках священних текстів.
Кит Сорока Фабрик. Його особистий, схожий на склад, сейф. Вісім залів паперових грошей. Але основні цінності там, за останніми дверима. П’ятсот статуй з білого каменя. Перші санчата з трояндою на спинці. І головне — Бойовий літак, гігантська летюча фортеця на десять пілотів та вісім кулеметних веж. Мрія дитинства. Мрія про дев’ятьох вірних друзів.
Піднятися в кабіну. Клацнути не працюючим тумблером і сказати:
— Полетіли, — ніби ти не один.
Сейф Кита, чиї люди займалися продажем порошку «ін». Посмішка людини, яка вже має все, що може мати людина. Ніяких полиць, ніяких каталогів крупних купюр «банкноти номіналом у п’ять мільйонів, випущені торік». Самі лише коробки з кольоровими гумками і купа грошей від стіни до стіни.
Узяти пачку, згорнути, обмотати гумкою та кинути до купи таких самих пачок. Дивитися, як вона впаде чи покотиться донизу, ледь чутно зашарудівши в обвалі.
Сухий Сивочубий Кит, власник Найбільших Крамниць і Найтовщої Газети. Його сейф — продовження кабінету. Увійти, ввімкнути лампу на старому столі — тому, найпершому з куплених ним столів. Відчинити шухляду — перша ручка, перший блокнот, перший коричневий дагеротип, пасмо русявого волосся та перший гаманець, тепер два пусті, зшиті докупи квадрати репаної шкіри.
Розгорнути перед собою зошит і, виклавши зароблені впродовж дня гроші, записати їх у графу «дебет».
«Число. Місяць. Рік.
Внесено в загальний рахунок сто дев’ятнадцять тисяч.
Купюри по триста — чотириста сімдесят штук.
Купюри по двісті — сімсот шістдесят.
Купюри по сто п’ятдесят…
Купюри по сто…
Купюри…
І вісім монет номіналом: п’ять, десять, десять, одна…»
Загальний рахунок складає: забракне чорнила малювати нулі. Стомиться рука.
А протягом решти часу Місто Великих вогнів і п’ять Китів, що сидять у п'яти його центрах.
Першим прокидається Кит Найбільших Крамниць і Найтовстішої Газети. Його газети будять жителів міста, бо падають на дно поштових скриньок або з шурхотом підлазять під двері.