— По-перше, іще не янгол, — сказав він. — А по-друге, вона так схожа на тебе.
— Поки ще ні, — відповіла Мачуха. — Але ми навчимо її бути…
Вона посміхнулася.
— Зрозуміло, — він припинив дивитися на мене.
— Ця. Ми хочемо взяти її. Скільки з нас?
Розділ 5
— Бо-о-о-о-о-бом-м-м-м-м-м!!!!!!!!
Час зник. Він став нічим.
Нуль. Нуль. Нуль. Нуль.
Місто звалилось в ніщо. Місто просто зникло.
Тільки Чорна Вежа висить у темряві. З єдиним Сяючим вікном угорі.
Двадцять чотири гвардійці зупинилися край тротуару, що веде у прірву більшу, ніж сама нескінченність. Двадцять три з них ступили крок до дверей Чорної Вежі, що відчинилися назустріч.
Чоловіки. Навіть востаннє вони поводилися по-чоловічому.
Крім одного, що похлинувся від жаху:
— А-а-а-а! — відступив назад і впав униз.
Нескінченний політ у Ніщо. Вікно вежі вгорі повільно перетворилося на лілове око і глипнуло на нього. Голос пролунав зусібіч і оповив його:
— Що ж…
Вікно стислося до цятки і, спалахнувши, зникло.
Лише тьма. Тепер уже назавжди. Навіть після того, як позбавлене розуму тіло розсипається в тлін. Ніколи не повернутися.
Я побачу, як, поставши перед вежею, він упаде під колеса своєї машини з роззявленим ротом, очі дивляться в темряву, туди, де залишилася його душа. Жах у витріщених очах, гортанне:
— Хи-х-х-х-хи-хи-и-и-и… — єдине, що тепер почують лікарі, підтримуючи життя в цьому позбавленому душі й розуму тілі.
Душа без розуму — святість.
Бездушний розум — зло.
Те, що зробив з ним Вітчим, було гірше, ніж смерть. Гірше найстрашнішого пекла, створеного Злом.
Голос Кота:
— Поквапся.
Голос Вовка:
— Не бійся.
Голос Пса:
— Будь обережна…
Я заплющила очі й повисла над чорною прірвою, побачивши вже безлюдну смужку тротуару у вежі та Світло Одного Вікна.
— Здрастуй, Крихітко.
— Здрастуйте, татусю.
— Ти вирішила відвідати нас?
— Здрастуй, мала, — тихий голос Мачухи. — Як ти жила без нас?
— Погано, — сказала я. — Мені без вас завжди погано.
— Зайдеш? — спитав Вітчим.
— Авжеж, — сказала я.
— Зайдеш, щоб залишитися? — запитав він і простяг до мене руку.
— Я прийшла, щоб врятувати, — і відштовхнула її. Дотик моїх пальців умить взявся опіковим пухирцем на його шкірі. Збуривши у вітчимі лють:
— Щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ!!! Ти!
— Так, — вимовила я і розтрощила кам’яні двері. Вони розвалилися з гуркотом. Але тут не було відлуння. Каміння посипалося вниз, та тут не було повітря. Пил упав на них, і не було вітру, щоб розвіяти його.
Була тільки темрява позаду і темрява попереду. Темрява Вежі Вітчима.
А в непроникній пітьмі дві чорні тварини чекають на мене.
На смарагдовій траві, під в’язом, що бачив юність світу. Пагорб, білі руїни біля тихої річки. Трава, небо й сонце.
— Колись, — казав Кіт, — ти зустрінеш безликих тварин.
— Облиш, — усміхалася я.
Він сидів, я лежала, закинувши руки за голову. Літній день. Диво сонцестояння.
— Ти маєш бути готова, — сказав Кіт.
— Я, — сказала я, — зроблю «пах», — і видобула пістолет так швидко, що Кіт усміхнувся лише після того, як побачив його.
— Чорні потвори… Колись…
Цей час настав.
Я сховала пістолет і ступила крок.
— То що, безликі, хто ви в нас?
Вони мовчали, вони чекали на мене.
Розкинути руки й зібрати в собі все, що тільки є.
Найменші відчуття. Відмовитися від думок, перетворитися на скло. Бачити тільки те, що всередині. Холод вежі. Я відчула його. Холод і зло.
Забути про нього.
Жодної думки. Тільки потвори і я.
— Крих-х-х-хітко…
Але в мене вийшло! Я разкинула руки й обсипала все навкруги іскрами світла.
І я побачила потвор. Чорних, завислих у стрибку. З двома величезними зубастими пащами, що стікали чорною слиною.
Хто може вбити янгола? Тільки чорна потвора.
Я припала до землі. Від землі тхнуло могилою. Потвора промахнулася.
Я підхопилася й стрибнула вбік, друга потвора розпорола іклами повітря.
Змах крильми — Крихітка злетіла догори. І жодна з них не дістала мене, приземлившись після стрибка та завмерши.
Але задні лапи однієї тремтіли. Їй не терпілося вчепитись у мене.
Змах крил, і я повернулася до другої.