— Наша дівчинка.
— Наш маленький янгол.
Очі матері скрижаніли. Очі вітчима палали люттю.
Вони повільно ходили довкола мене. Вітчим і мачуха.
Я озиралася на нього. Я озиралася на неї. Я не знала, хто нападе першим.
Мати хитнула головою, і коси розсипалися по плечах, сховавши її тіло аж до самої підлоги.
Вітчим рвучко напружив спинні м’язи і випустив десять довгих шпичаків.
Ожилі мерці позад мачухи. Чорні потвори за перетинчастими крильми батька, що прийняв мене.
Парує застигаючою смолою ритуальне коло.
Я дивилася то на Вітчима, то на Мачуху.
Гоп!
І величезний кат з’явився поруч зі мною. І плаха, чорна від крові чорнокнижників.
— Ні, — сказав Вітчим, і кат розсипався купою піску.
Гоп!
Чотири люті домініканці з тяжкими залізними розп’яттями. Святі отці інквізиції…
— Ні! — Мачуха перетворила їх на кригу.
Гоп!
І стомлений пілот «Цеппеліна» став поруч зі мною. Піднятий комір куртки. Цигарка в куточку рота.
— Ні! — Вітчим…
Він лише засичав, нічого не зумівши зробити.
— Йди, — сказав льотчик.
— А ти?
— Я? Я давно чекав цього дня.
— Давно, — повторила за ним Мачуха.
— Справді давно? — запитала вона.
— Давно, — кивнув Вітчим.
…падаючий «Цеппелін», вибух газу, кабіну розтрощило від удару об землю, палаюче обличчя, пілот намагається врятувати хоч когось, могила, заросла травою…
Тисячу років тому.
— Давно.
Він підніс руку, і в його пальцях спалахнуло світло.
— Де ти так навчився? — запитав Вітчим.
— Там, де провів останню тисячу років.
Він ударив темряву перед вітчимом, і вона розлетілася на друзки.
— Іди, — сказав він, не озираючись.
— Іди…
Але перш, ніж я зробила крок, Мачуха вбила його. В спину. Тією самою косою, з якою до неї приходила остання з убитих нею Смертей.
— Тисяча років… А ти нічого й не зрозумів, — сказав Вітчим.
І повернувшись до мене:
— А тепер ти.
Гоп!
— Досить.
Я навіть не зуміла примусити повітря клубочитися.
— Це вже занадто…
— Тату…
— Тільки не цього разу.
Я витягла пістолет, але бойок клацнув об порожній патронник.
— Усе це…
Я провела язиком по зубах.
— Ти ж бо знала…
Я знала. Я знала все. Я навіть знала, що вони мають зробити зі мною. Тепер, коли мене обступили тварини, мерці та вони — виродки — згустки зростаючого зла, коли мені нема куди подітися…
— Татусю…
— Ні.
— Матінко…
— Ні.
— Тоді я піду.
І я побігла. Навпростець до стіни. Пробила її та полетіла вниз. У чорну вежу Пекла.
Вони кинулися слідом за мною — Всесильною Гарпією і Всесильним Звіром.
Вони знали, що тепер ми падатимемо мільйони років…
Але я знала місто внизу. Місто Великих Вогнів. Кожну вулицю. Кожну площу. Кожного голуба і кожного кажана в ньому.
І мені було неважко оживити його. Змусити спалахнути всіма вогнями.
І, впавши з висоти двотисячного поверху, я приземлилася на ноги, підігнувши їх, щоб зустріти тих, що стрибнули з вежі слідом за мною.
— Х-х-х-х-х-х-х-х!!! — Вітчим хижим демоном став поруч зі мною, підминаючи асфальт.
— Х-х-х-х-х-х-х!!! — готовою вбивати демоницею Мачуха в ореолі волосся, що клубочеться розлюченими зміями.
— Щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ!!! — визвірилась на них Крихітка.
— Що сталося? — лагідно спитав Вітчим, поправляючи манжет під рукавом піджака.
— Донечко, — Мачуха була засмучена. — Хіба чемні дівчатка говорять таке своїм батькам?
Вони були мов закохане подружжя. Люблячі й ладні терпіти що завгодно батьки. Перед своєю затишною, сповненою світла й тепла вежею.
— Хіба так можна? — запитала Мачуха.
— Можна, — сказав Вовк і підійшов до мене.
— Не зайдете до нас? — запитав Вітчим.
— Не сьогодні, — сказав Пес, котрий прямував до мене від своєї машини.
— Дуже шкода, — мовила Мачуха. — А може?
— Ні, — сказав Кіт. Він наближався з іншого боку.
Мої добрі Янголи! Вкотре вони врятували мене!
Янгол-хранитель Пес!
— Привіт, Крихітко.
Янгол розуму Кіт!
— Усе нормально?
І янгол смерті Вовк!
— Ти не нудьгувала без нас?
А янгол-спостерігач — Залізний Чоловік — стояв осторонь, схрестивши руки на грудях і поглядаючи на нас.
— Привіт!
— Усе гаразд!