— Я нудьгувала без вас!
І помахати рукою Залізному Чоловікові, що посміхнувся у відповідь.
— Ти не зайдеш до нас? — запитав у мене Вітчим.
— Ні.
— Тоді до зустрічі.
Мачуха взяла його під руку, і вони рушили до дверей вежі, що відчинилися перед ними. До слуг, які схилялися уклінно. До вечері при свічках. До келихів із червоним вином.
— Список такий великий…
— Бідолашна дитина.
Частина дев’ята
Крихітка і дикі пси — II
— Треба врятувати Китів.
— У нас на це немає часу.
— Вітчим помститься їм.
— Їхній час ще не настав.
— Але ж ти знаєш, що він…
— Гаразд, — сказав Вовк, зупинив машину й підкликав дівчисько у величезному кашкеті, що торгувало газетами.
— Дякую, — сказала та, ховаючи монету до кишені. А я розгорнула газету:
— Дякую, — сказала я.
— Угу, — сказав Вовк. — То що тепер? Пси?
— Пси, — слухняно кивнула я.
Розділ 1
— Вони хочуть зустрітися з нами, — сказав Дикий Пес і відкинув прочитаного листа.
— Коли?
— Сьогодні о другій ночі.
Стрільці клану торговців «ко» кинули виклик, і вони не могли не відповісти на нього.
— Посланець ще тут?
— Так, його стережуть.
— То відішліть його назад із відповіддю.
І вже за годину клан торговців порошком «ко» отримав чотири картонних коробки, з яких юшила кров, і в яких Пси повернули їм розрубаного на шматки посланця.
— Переговорів не буде, — вирішив глава клану. — Вони самі обрали смерть.
Він направив до Псів вісім машин зі своїми людьми. Вісім машин Стрільців.
Дві машини з Псами чекали на них там, де було призначено зустріч.
Усього дві машини Диких-Предиких Псів.
— Добре, що їх багато, — сказав Дикий Пес.
— Так, — погодився інший і пересмикнув затвор автомата. — Буде чим побавитися.
Сліпуче світло фар восьми автомобілів зі Стрільцями.
Пси чекали, доки Стрільцям остогидне ховатись, і вони, нарешті, вийдуть.
І вони вийшли.
Точніше, один із них.
— Хто це? — мружачись і намагаючись роздивитися силует.
— Мабуть, хтось із білим прапором, — гидливо скривився Пес.
— Ні-і, — сказала я. — Це — Крихітка. Чекали? Здається, ні.
Пах! Пах!
Двоє Псів ішли за Редактором, але той їх не бачив. Руки в кишенях, капелюхи насунуті на очі.
Осінній дощ. Осіннє Ранкове місто. Машини. Люди. Листя на бруківці, принесене з далекого парку.
Вони не просто йшли, вони збиралися його вбити.
А він, стомлений зранку, ступав роздумуючи про щось таке ж тьмяне, як і ранок, що зайнявся. До роботи. До філіжанки кави. Поки з першим ковтком не почався стрімкий, заповнений дзвінками і поспіхом день.
Він повернув до метро й засунув пластик картки в щілину турнікету.
Пси кинули туди дріб’язок.
Чавунними сходинками на міст.
Люди. Люди. Люди. Люди чекають поїзда метро.
— У вагоні, — сказав один Пес.
— У вагоні, — кивнув другий.
Коли зупинився вагон, вони увійшли до нього й притислися до Редакторової спини. Затиснуті звідусіль тими, що їдуть працювати. Вдарити ножем, і Редактор ще довго стоятиме, так само затиснутий зусібіч.
Один із Псів витяг ніж і натиснув на кнопку, випускаючи тонке лезо. Але його пальці розпласталися, і ніж упав на підлогу. Очі Псові згасли, та він і далі стояв. Так само, як і його партнер, теж убитий і теж затиснутий з усіх боків похмурими у передчутті першого ковтка кави людьми.
Пах!
Тихо-тихо. Просто: «па-х-х-х-х».
Вони ще довго так їхатимуть — між вежами, мостами та гірками метро.
А Крихітка вийде на наступній станції, ховаючи під куртку пістолет із глушником, од якого ще куріє димок.
Довга яскрава вулиця. Море вогню. Майже потонули в ньому Крихітка та Дикий Пес.
Просто стоять одне навпроти одного. Просто — хто швидше натисне на курок пістолета у витягнутій руці.