— І вони перемогли?
— Ніхто з них не повернувся. Бо вони зустріли чудовисько. Божевільну істоту у важких кутих черевиках.
Дикий-дикий Пес. Досить поцілити в тебе, і ти помираєш.
Я підійшла до вежі. Я стала перед нею і задивилася на яскраво осяяні вікна.
Чотири житлові поверхи, маленькі квартирки для маленьких людей. Чотири поверхи, наповнені малесенькими мерцями в їхніх малесеньких кімнатках з меблями, що їх потрощено пострілами.
Пси біля вікон. Пси дивляться вниз.
— Ось вона.
— Де?
Відштовхнувшись від стіни, я залетіла у вікно:
— Пах! Пах!
Два мертві Пси.
Я вже була у вежі. І я ненавиділа Псів.
Мені варто було підняти розчавлену іграшку та покласти її до колиски, щоб усі вони були приречені.
— Я — ваш суддя.
— Ми твоя смерть.
— Тепер уже ні.
Обходячи креслення, зметені з пересунутого до дверей столу і розбиті ударом окуляри.
Я стріляла впритул. Я вбивала їх.
З’явившись із-за спини і навіть не покликавши «Агов». Я була розлючена. Я ненавиділа їх.
Вони теж лютували. Вони гарчали, вловивши терпкі пахощі мого палаючого пороху. Вони ненавиділи мене. Але я була щоразу не там і виходила не звідти, звідки вони чекали.
На що перетворилися гори упаковок, які впали разом зі стелажами у магазині для мешканців шістнадцятого поверху!
Пес, що підхопив упаковку з соком і роздер її зубами. Помер, розбризкавши на всі боки сік.
На даху вежі в п’яти кварталах звідсіля, з важкою рушницею, припавши до м’якого краю окуляра.
Пес біля вікна, що впав на підлогу без голови та без капелюха. Але не випустив автомата.
Автомат, що впав на підлогу. Залитий кров’ю, зі слідами пальців, які востаннє затискали приклад.
— Хазяїн…
Упав і вмер.
Доки не з’явиться інший, хто підбере його і оживить своєю люттю.
— Хазяїн. Чий?
— Давай туди.
— Та-та-та-та!
Навіть вставленим у рот музиканта, що випалив свій мозок травами.
— Та-та-та-та!
Якби в мене був автомат, я робила б зарубки, наприклад, "," — для кожного з мертвих Псів.
На поверсі пральні їх було троє. На поверсі для сушіння білизни в лабіринті простирадел і мотузок я знайшла ще двох. Тож, вийшло б:
",,,"
Знаки смерті на небі. Знаки смерті на прикладі Крихітки.
Але я не маю автомата. У мене є тільки великий пістолет.
Поверх контор для тих, хто хотів вести свій маленький бізнес прямо у вежі, де жив.
Я ступила крок у коридор до скляних дверей із безліччю написів білою фарбою.
— Стій.
То не був голос Дикого Пса.
Та й спина моя відчула не автоматне дуло.
— Ти що тут робиш?
— На мене чекають, — сказала я.
— Ті, що чекали, мертві.
— Це зробив ти?
Неголений чоловік у піджаку, з-за дверей «рішення проблем і збирання інформації».
— Я, — сказав він.
Тут жили милі люди. Цілий поверх своєї вежі вони відвели для своїх маленьких свят. З обірваними гірляндами, з клаптями кульок та барханами конфетті, з величезною новорічною ялинкою в центрі. Я ввійшла туди.
«Це буде гарний рік», — прочитала на гірлянді. — «Для всіх нас».
І різко обернувшись, вистрелила в Дикого Пса. Він цілився в мене, але сам упав поряд із мертвою фігуркою в чорному камзолі з весільного торта.
Я розсунула двері ліфта, натягла рукавички й стрибнула, ухопившись за трос, щоб зіслизнути донизу.
— Бом, — сказав ліфт на першому поверсі. — Перший поверх.
Пси, що засіли за барикадою біля входу, озирнулись і побачили в ліфті Крихітку.
Вона навіть не посміхалася до них, закопиливши губки та набурмосившись.
Були Пси, і немає Псів.
Сходами на саму гору. На поверх із моторами ліфтів. До тих, хто пильнував, аби Крихітка не опинилася в шахті ліфта.
Були, і немає.
Навіть на незаселеному поверсі мене зустріли п’ятеро псів. Померлі серед порожніх кімнат, битого скла і сміття. Вони впали в купу пилу, що злетіла догори і за хвилину кружляння перетворила їх на сіре, поросле мертвим мохом каміння.
А на наступному поверсі мене зупинили два бойові роботи. Перші, створені в цьому світі, ще незграбні, ще не важчі за сто кілограмів, зі смішними кулеметами, замість рук. Вони стояли біля жовтих дверей поверху, над купою розстріляних ними Псів.