Попереджувальний брязкіт:
— Дозвіл!
— У мене його немає, — сказала я.
— Хто там ще? — через ледь прочинені двері й одразу ж:
— Дитина?
— Майже, — сказала я. — А ви?
— Я створив їх, — сказав сивий чоловік у білому халаті.
— Навіщо?
Я ступила в його лабораторію, завалену залізними тілами роботів-невдах, котрі вміли ходити, але не вміли стріляти, або вміли стріляти, але не вміли говорити.
— Ти запитала навіщо?
Я шукала свого друга.
— Тому, що люди не повинні гинути.
Я шукала його не для того, щоб просити допомоги. Мені просто хотілося сказати йому: «0! Привіт!»
— Але Бойовим Роботам теж не слід гинути.
— Дурниці, — сказав чоловік. — Як їм не гинути, якщо я створюю їх саме для війни?
Мого друга тут ще не було. Чоловік у білому халаті ще не створив його.
— Тобі подобається? — запитав він, зірвавши покривало з залізного павука з чорним кулеметом під низьким черевом. З ногами-лезами.
— Ні, — відказала я. — Мій друг Бойовий Робот зовсім інший.
Ще один Дикий Пес.
«Ви ще можете купити тут квартиру» — плакати на поверсі з забіленим в ремонті склом.
«І знайти тут ще трьох мертвих Псів», — дописала я, залишаючи його.
І ще один.
— Агов!!!!!
— Є хтось?! — гукнула я.
— Егей-ей-ей!!!
Він був останній.
— Усі? — запитав Пес, що стояв під вежею.
Мій милий любий Цуцик.
— Так, — усміхнулася я. — Ти мене похвалиш?
Він хитнув головою і подав знак своїм людям, що почали вилазити з машин та збирати залізні огорожки зі знаками «стоп», щоб до вежі могли під’їхати машини швидкої допомоги.
На нього чекала важка ніч. Ніч між убитими людьми, що їх убили Пси, та Псами, яких убила я.
— Я не зможу провести тебе, — сказав він.
— Я розумію, — відповіла я. — Бувай?
— Бувай, — сказав Пес.
А Залізний Чоловік підморгнув мені.
Розділ 5
Тільки Вовк поїхав проводжати мене. До вокзалу зі скляним дахом і скляним ковпаком над потягами та платформами.
— Зустрінемось, — сказав Вовк.
— Неодмінно, — мовила я.
Я чекала, а він усміхався.
— Що?
Але він похитав головою.
— Щасти.
І не отримавши поцілунку, я пішла до потягу, яким могла б виїхати з Міста Великих Вогнів.
Носії в білих куртках.
— Купіть щось почитати!
Крихітка простує пероном на високих тоненьких підборах. Повз білявку, що здригнулася в клубі пари. Повз двох безглуздо-манірних жінок, що йдуть за нею з контрабасним футляром.
— Мені холодно, — сказала одна.
— Потерпи, — сказала друга.
Повз дівчат із джаз-оркестру, що з’юрмились біля сходів вагона, я підійшла до провідника. Він взяв у мене квиток і запропонував:
— Допомогти?
Я ледь хитнула капелюшком і зробила крок.
Дзвінок, свисток, пара:
— Рушаємо!!!
Я пройшла по килиму вагона й відчинила двері свого купе.
— Здрастуйте, — сказала я.
Чоловік у моєму купе, останній з Диких Псів. Дикий Пес із родимцем на лиці потягнувся до пістолета під газетою на столику.
— Не треба, — сказала я.
І зачинила двері.
Потяг гойднувся. Потяг застукав буферами. Потяг на мить стиснув коридорчики між вагонами. І скляний дах вокзалу повільно поплив над ним.
А в синіх льодах моргу в одній із далеких веж на нескінченних столах лежали тіла Диких Псів, які більше вже ніколи не повернуться на його залиті вогнями вулиці.
Мертві чоловічі тіла.
Тіла розповзаються під пазурами магії, що виривається з них. З хрускотом затверділих м’язів, ребер і шкіри. Безформними чорними шматками. Переливаючись, падаючи на підлогу і залишаючи сліди чорного слизу, вони повзли одне до одного, злипаючись, з’єднуючись у три безликі потвори, яких розділив Вітчим, щоб створити з них душі для Диких Псів.
Вітчим відчинив двері і дозволив потворам потертися об його ноги гнучкими муркотливими кішками.
Потяг пішов. На його місце біля платформи з цифрою «12» повільно підійшов інший. І вже інша білявка здригнулася в клубах його пари, й інша Крихітка пройшла повз нього до свого вагона, залишаючи місто Великих Вогнів, що горітимуть ще безліч тисяч років.
