Але одного разу божевілля повело її геть із дому. Воно звело її з такими самими, як вона, і з тими, хто був гіршим за неї. Її ґвалтували, вона захлиналася вином, яке вливали їй у рот, їй дали спізнати «Г.Р.», її забирали спати до вагонів на запасних рейках і в квартири до господарів, що кудись виїхали.
Так вона прожила рік, стала жінкою, нещасною матір’ю, вдовою і передчасно постарілою водночас.
Не лише я народилася в пеклі. Не лише я приречена на вічні муки.
Я намалювала Лікаря, що плигає з пагорба на пагорб через палаючий обруч по квітах, схожих на плями фарби.
— Вам сподобалося? — запитала я.
— Дуже, — сказав Лікар.
— Тепер я здорова?
— Ні, — сказав він, і знову почав мене лікувати.
— Так, — сказав Лікар. — Ви самі навели мене на думку залишити вас тут назавжди.
— Та ну, — сказала я. — Ви сумуєте через те, що не вийшло з гіпнозом? То давайте я знову заплющуся, і ви спробуєте ще. Я намагатимусь зробити все, що ви захочете. Тільки не примушуйте мене роздягатися і говорити про батькові гроші. Адже це — сімейна таємниця.
— Ні, — сказав він. — Ви зробите все, що хочу я.
— Добрий-добрий Лікарю, — сказала я. — Звісно зроблю.
— І знаєте чому? Тому що тільки безумні непідвладні гіпнозу.
Першої ночі я розмовляла з Місяцем. Першого дня Лікар намагався, щоб я повірила у його всесилля.
Приклеївши мої повіки кудись до брів, він блимав просто в очі швидкими спалахами світла, що проштрикує мозок:
— Ти чуєш лише мій голос! Ти чуєш тільки мене! Затиснувши мою голову обіруч, він намагався втокмачити мені у скроні:
— Є тільки мій голос! Більше нічого!
Простромивши мою шкіру голкою, він вводив у мене отруту і сподівався, що я засну.
— Вечеря! Вечеря! Вечеря!
— Досить. Розв’яжіть її.
— Дякую, — сказала я.
— Завтра ми знову зустрінемося.
— Прокинуся раніше, — сказала я. — І чекатиму.
Розділ 13
Другого дня:
— Тільки мій голос… Тільки мій голос…
— А.
— Сніданок! Умиватися! Обід!
Третього дня:
— Прокидатися! Умиватися! Сніданок!
— Тільки мій голос…
— Ага.
Четвертого:
— Тільки мій голос…
І врешті-решт:
— Я зламаю тебе!.. Я знайду спосіб!
— Дай-то Боже, Лікарю, бо знаєте, на вас було страшно дивитися…
Розділ 14
— Ти примушуєш мене робити боляче, — сказав Лікар.
— Розумію, — сказала я.
— Ти не така сильна, щоб я здався.
— Не жалійте мене, — попросила я. — Робіть, як знаєте.
— Ах ти погань! Ти ще не знаєш, що на тебе чекає!
Знаю — вночі прийшли санітари.
Їх було тут повнісінько.
Двоє стали біля ліжка, забувши прив’язати мене. Прокинулася я від диму десятка цигарок, які вони викурили.
— Цить.
— Зрозуміло, — сказала я.
Один затулив мого рота рукою, а другий стягнув ковдру. Я вдячно кліпнула і вдарила ногою йому по голові.
Він прикусив язика, яким збирався лизьнути мене, і по губах потекла кров.
Долоня на моєму обличчі смерділа, тому я не вчепилася в неї зубами. Замість цього я засунула руку під ліжко і, підхопивши важкий нічний горщик, ударила його. По голові. Так сильно, що горщик відскочив у куток, а санітар пустив очі під лоба.
Підібгавши ноги, я перекинулася через спину, присіла на подушку, подивилася на того, котрий усе ще стояв.
— А ваш товариш упав, — сказала я.
Він кивнув, злизавши з губів кров, і мені довелося перестрибнути через бильце ліжка та добряче упертися в підвіконня, щоб другим бильцем притиснути санітара до стіни.
— Вам боляче? — спитала я і ледве встигла підобгати ноги, коли він таки відштовхнув ліжко й кинувся до мене.
Раз, два, три.
Найважче було повитягати їх у коридор.
— Як спалося?
— Чудово. Дякую.
— Справді?
— Так, — сказала я.
Розділ 15
Мій добрий Бойовий Робот приніс мені сухарик.
Мій Добрий Лікар спробував зламати мені носа.
Вони вирішили вилікувати мене працею. Це називалося трудотерапією.
Нас вивели в огороджений бетонним парканом двір, до величезної клумби, і, підбивши під коліна, змусили плазувати навколішки та вибирати з землі біле коріння трави, плазуючи серед останніх осінніх жоржин.