Василь Триліс
Яничарство як психiчна хвороба
Нікому так не шкодить демократія, як тим, хто до неї доріс.
(Щось подібне казав
Вацлав Гавел.)
Якщо говорити про Україну, то слова Гавела стосуються не окремих осіб чи верств, а всього народу. Українці доросли до демократії так давно, що одержані за неї кривди вже не вмістити ні в який перелік. Демократія породжується здоровим трудовим способом життя – а іншого життя на нашій землі могли бажати тільки загарбники. Демократичні форми урядування, виробництва, торгівлі і навіть військового устрою завжди були питомими, природними для України.
Уже князівські чвари примусили українців задуматися над необхідністю демократичного суспільного ладу як логічного продовження всього попереднього історичного шляху. Задуматися – одне, а додуматися – інше. Першою довідкою про те, що українці думали недарма, стала „Руська правда”.
Подібне просвітлення зійшло й на американців після їхньої громадянської війни. Власне, всі західні народи наблизилися до ідеї демократії через смугу громадянських воєн; далі у них почалась епоха реального демократичного будівництва, яка триває й сьогодні. Американцям у цьому взагалі ніхто не заважав, а європейці трохи погризлися; ображені німці навіть улаштували пару світових воєн, але зрештою всі залишилися живі й дійшли згоди. Принаймні, у них там є досить тривкі орієнтири, встановлені Великою французькою революцією.
А що ж українці?
Усвідомлення того, що демократія необхідна для побудови міцної української держави, почалося ще в період розпаду Київської Руси, а в конституції Пилипа Орлика воно знайшло своє завершене вираження. І це не було схоластичне мудрування окремих просвітителів – за законами демократії розвивалася вся країна. Досить згадати демократичний устрій козацького війська, судових органів, чумацьких та інших промислів, масову освіченість, високу побутову та звичаєву культуру, високу моральність – ці риси українців завжди вражали наших гостей, навіть незваних.
Та, на жаль, ще більше вражали їх наші багатства – родюча земля, багаті надра, роботящі довірливі люди.
Україні не повезло з сусідами. Саме в ту добу, коли конституція Орлика мала б знайти своє державне втілення і стати реальним взірцем для Європи, всі наші сусіди палали священним вогнем загарбання. Їх теж можна зрозуміти. Ні такої багатющої природи, ні тисячолітньої звички працювати й ладувати з нею їм Бог не дав. Їм просто нічого іншого не залишалося, як їсти Україну поїдом. Що вони й робили. Дарма билися в їхніх тенетах наші провідники, дарма намагались укласти спілку з одними сусідами проти інших, дарма сподівалися на допомогу віддаленіших шведів, чи німців, чи французів… Окупація була неминучою, і після Полтави вона вже не припинялась. І не припиняється.
Перспективи окупації складають окрему інтригу, але зараз нас цікавлять її поточні наслідки.
Наслідки тривалого панування одного народу над іншим досить добре вивчені, оскільки історія дає на це безліч прикладів. Серед тих наслідків є, так би мовити, класичні – руйнація національної економіки і встановлення колоніальної, приниження національної гідності, пониження морального й культурного рівня народу і т. д.; але є й специфічні для кожного конкретного випадку. Україні не повезло й тут: її окупант мало відрізнявся мовою й релігією від окупованого народу, що створило ілюзію “возз’єднання” і прирекло підкорених на особливо тяжку й глибоку психічну травму, відому як комплекс “меншовартості”, або “меншого брата”. Найтяжчим виявом цієї травми є яничарство.
Яничарство як хворобу, здається, ніхто не вивчав. І це не диво, бо психічні хвороби взагалі неохоче усвідомлюються: сам душевнохворий (п’яниця, наркоман, релігійний фанатик і т. ін.) нізащо не визнає себе хворим, оскільки сам же вибрав собі цей спосіб втечі від страждань і повертатися до них йому немає резону; а ближнім значно простіше трактувати його як злочинця та ізолювати або самим ізолюватися, ніж лікувати.
Я дозволю собі запропонувати визначення суті сучасного яничарства, розуміючи, що ця суть ніколи не дає себе побачити без машкари.
Яничарство – це свідомий перехід на бік противника, але з підсвідомим багажем своєї первинної (рідної, природної) культури і відповідним комплексом вини перед нею.
Конфлікт свідомості з підсвідомістю в душі яничара породжує алогічну жорстокість та низку інших психічних відхилень, до яких ми всі так звикли, що вважаємо їх нормою, хоча, скажімо, європейцям вони впадають в око моментально, шокують і відштовхують. Визначальні патологічні риси гомо совєтікуса – брехливість, заздрість, злодійкуватість і постійний страх (що другим боком вилазить як агресивність) – стали нашими майже національними ознаками. Мало хто з українців сьогодні й помічає їх. Звикли. Велика річ звичка. Як тут не згадати відомий біологічний експеримент: якщо швидко підігрівати басейн, у якому живуть жаби, то нормальні, здорові тварини зразу таки повискакують; якщо ж підігрівати поволі, то звикатимуть… аж доки й виздихають усі від перегрівання.
Нас “підігрівали” довго, повільно й грамотно. Хто пробував вискочити, тих убивали. А тепер уже й убивати не треба. Кількість яничарів перевищила критичну масу і разом із окупаційним контингентом забезпечує достатню безпорадність підкореного народу.
Політична консервативність України та її вірність ідеалам старшого брата вражають нині цілий світ. І мусимо визнати, що центральним стабілізуючим чинником українського суспільства є потужний яничарський рух. В ньому запорука подальшого утвердження й зміцнення колоніального способу життя. Але в ньому ж таїться й небезпека: яничарство за своєю природою – хвороба не спадкова, отже потребує постійного й досить розумного культивування. Інакше – дестабілізація з усіма наслідками.
Яничарство – хвороба
Яничарство зазвичай тлумачиться й трактується як зрада, гріх, злочин, словом – ганьба. Таке ставлення до нього природне і в первісному суспільстві цілком виправдане; навіть у тваринному світі калік ізолюють або вбивають.
Людська спільнота, взагалі кажучи, теж ізолює душевно хворих, не дуже відрізняючи їх від злочинців. Це нормальна захисна реакція здорового суспільства.
Але коли психічна хвороба набуває характеру епідемії, то всіх хворих ізолювати неможливо; прикладів аж надто багато – пияцтво, наркоманія, сексуальна стурбованість, булімія, клептоманія, релігійний, політичний та національний фанатизм і т. ін. Поки п’яниць було двоє-троє на все село, їх ізолювали. Ізолювали дуже гуманно – не били, не садовили в психушки, а просто показували на них пальцями: дивись, яка гидота, і не будь таким. А тепер п’яниць стільки, що пальцями показують уже на тверезих: дивись, який ідіот, не п’є навіть у свято. Це нормальна захисна реакція нездорового суспільства.
Критична маса яничарів – це така їх кількість, коли їм уже ніхто не дивує, а далі суспільство загалом погоджується (чи мириться) з тим, що, мовляв, це нормальні, повноправні люди. Та від того яничар не перестає бути тяжко хворою істотою, страждання якої вдається хіба що притупити наркотиками, розвагами та іншими втіхами загальної деградації.
Патогенез
Життя – це страждання (Будда). Життя – це боротьба (Маркс). Сучасна людина звела ці два твердження в одну систему рівнянь, і вийшло, що боротьба й страждання – одне й те саме. Шукаючи порятунку від страждань, слабка людина відкриває для себе спокусу – припинити боротьбу. І найпростіше зробити це – перейти на бік противника. Не буде боротьби, значить не буде й страждань, думає ця людина. Але забуває (а частіше й не підозрює) про існування підсвідомості. Яничар, коли перейде в табір ворога, якийсь час почуває себе майже переможцем; та величезний запас рідної культури нікуди не дівся – це частина його душі, та ще й значно багатша й потужніша, ніж свідомість. Слабкість (але й підступна сила) цієї підводної частини айсберга лише в тому, що вона залишається пасивною, непомітною, ніколи не усвідомлюється до кінця. Та йде час, і під тиском реальних обставин з підсвідомості, з найглибших глибин душі яничара починають зринати й обзиватися до нього якісь неясні, незрозумілі потреби, почуття, мрії, образи, спогади, бажання, мелодії, сни… Він нічого вдіяти з ними не може, бо вони непідвладні логічному осмисленню, аналізу й запереченню; вони просто є. І допікають. А дійшовши чіткого усвідомлення, входять у непримиренну суперечність із усталеним ладом душі, з наявною свідомістю, з реальним сьогоденням, яке теж не завжди пестить яничара.