— Авжеж, Пітере. Він може стати нам у пригоді, — сказала Керол. — Розкажімо йому.
— Ні, не треба, — заперечила Джіл. — Вже й так це знає надто багато людей.
— Ось тому й треба йому розказати, — наполягав Пітер. — Хай хоч хто-небудь буде на нашій стороні. — Він неквапно повів «Норця» вперед і слідом за баржею пройшов у дальній кінець шлюзу.
Віллем крикнув з носа катера:
— Шлюзовий доглядач звелів нам стати в кутку, біля самих воріт.
— Гаразд. — Пітер провів «Норця» вздовж баржі і зупинив біля самого виходу із шлюзу. Віллем ловко кинув кінець каната, і шлюзовий доглядач начепив його на кнехт.
— Мерщій! — прошепотів Пітер. — Як нам бути — так чи ні? Сказати йому? Зрештою, нам може знадобитися його поміч.
— Я за, — відповіла Керол. — По-моєму, треба розказати.
— Гаразд. А ти, Джіл?
— Мабуть, можна було б, але… О, я не знаю! Мені треба ще подумати.
— Майкле?
— Мені хотілося б, щоб ми самі впоралися, але, мабуть, Керол має слушність. Я за те, щоб розповісти.
— Я теж згоден. — Віллем уже йшов назад уздовж вузенького містка. — Керол, ви з Джіл запросіть його вниз. Візьміть з нього обіцянку не говорити нікому ні слова, а потім розкажете всю історію. Ми з Майклом самі впораємось із катером. Очевидно, ми тут простоїмо якийсь час.
— Гаразд.
Віллем відчинив двері стернової рубки.
— Он там баржа мого батька, — показав він рукою в шлюз. — Четверта в ряду біля стіни.
— Віллеме, ходімо вниз, — запросила його Керол. — Нам хочеться показати тобі катер. Він тобі сподобається. — Вона вийшла з дверей рубки й у супроводі Джіл спустилася в люк. Біллем подався слідом за ними.
У носовій каюті Керол посадовила Віллема на стілець.
— Я хочу тобі щось розповісти, — почала вона серйозно. — Але обіцяй, що нікому ні слова.
Віллем щиро здивувався.
— Звісно, якщо ти так хочеш, — відповів він. — Але про що йдеться?
— Про Яна і скарби. — І Керол переказала з самого початку все, що чули вони від батька Джіл. А потім про те, як знайшли шифровані записи, — хоча, про всяк випадок, про Біблію і не згадала, сказавши лише: «в одній книжці». Далі йшла неприємна правда про те, як їх підслухали і як викрали книжку, але, на щастя, вони встигли скопіювати написи. Вона проминула деякі пригоди, яких їм довелося зазнати, але розказала про Білла та Джо, про те, як команда «Норця» перехитрила їх в Рамсгіті і як їх було послано трамваєм до Зебрюгге. Заціпенівши в подиві, Віллем вислухав її до кінця. Відтак якийсь час сидів у задумі, а потім несподівано розсміявся.
— Гарна вигадка, міс Керол. Ти придумала найкращий кінець для історії про Яна. — Він відкинувся на стільці й щиро зареготав.
— Ти хочеш сказати, що не віриш? — Джіл аж засмутилася.
— Вірити? Як я можу вірити? Звідки ви можете знати про Яна, га?
— Мій тато — головний інспектор Скотленд-ярду, він займався цією справою, — гостро відказала Джіл.
Віллем знову розреготався.
— А твій брат — Шерлок Холмс, еге?
Джіл якусь мить вагалася, а потім пройшла мимо столу до шухляди, вбудованої під койкою, і висунула її. Понишпорила у ній трохи і знайшла те, що шукала. Це була папка з поштовим папером.
— Ось! — гордо мовила вона, розкриваючи панку.
Віллем глянув на папір. На ньому вгорі було надруковано напис: «Відділ карного розшуку. Скотленд-ярд. Лондон». Він узяв один аркуш, подивився на нього уважно, потім перевів погляд на Джіл і Керол.
— Прошу пробачити мені, — сказав він серйозно. — Я думав, що ти вигадуєш усе. А тепер, мабуть, повірю вам. І все ж я не зовсім певен.
Керол одважилася на ризикований крок.
— У вас на баржі є Біблія?
— Є, — здивовано відповів Віллем. — У тата в каюті є Біблія.
— Тоді, будь ласка, принеси її. Ми розгадали Янів запис, він посилається на вірші з Біблії, і ми знаємо, на які, саме. Сам побачиш, тоді в тебе не буде ніяких сумнівів.
Віллем підвівся був, але знову сів на стілець.
— Ні, в цьому немає потреби. Тепер я вам вірю. — Він злегка вклонився і потис руку спочатку Джіл, а потім Керол.
— То ти допоможеш нам? Розумієш, ми повинні розшукати скарби до того, як їх знайдуть злодії. Але, хоч ми й маємо шифрований запис, нам потрібка людина, котра знала б цей край, всі невеличкі затоки й водні шляхи. Нам не можна гаяти ні хвилини. Якби нашу таємницю не підслухали, то ми просто почекали б, поки повернеться з Америки батько Джіл, а тоді англійська і голландська поліція разом розв'язали б цю таємницю. Але чекати не можна — і ось чому ми перепливли Ла-Манш і самі шукаємо ці скарби.