У мулефа не було окремого слова на позначення сновидінь, утім, їхні сни були дуже яскравими, і вони надзвичайно серйозно до них ставилися.
— Тобі не подобається те, що ти бачиш у сні, — промовила Аталь.
— Та ні, річ не в тому — просто досі я не вірила, що так можна дізнатися правду. Сьогодні вночі я дуже чітко побачила хлопця й дівчинку, і якийсь голос наказав мені приготуватися до їхнього приходу.
— Який голос? Як ти могла його почути, коли не бачила того, хто говорив?
Вочевидь, Аталі було важко уявити, як можна розмовляти, не рухаючи хоботом — адже ці рухи пояснювали та доповнювали їхні висловлювання. Тож подруга Мері підвела голову від грядки бобових рослин і здивовано подивилася на жінку.
— Ти знаєш, я таки бачила цього промовця, — відповіла Мері. — Це була жінка, або ж якась мудра істота жіночої статі, схожа на людей моєї раси. Вона була водночас дуже старою й молодою.
«Мудрими» мулефа називали своїх вождів. Жінка побачила, що її слова надзвичайно зацікавили Аталь.
— Як же вона могла бути старезною й молодою водночас? — спитала її подруга.
— Принаймні, в мене склалося саме таке враження, — Повідомила Мері.
Аталь змахнула хоботом, показавши цим, що зрозуміла її, і Мері повела далі:
— Вона сказала, що мені слід очікувати прибуття дітей, і повідомила, де їх треба шукати. Проте вона не сказала, чому вони сюди прийшли, лише що я повинна подбати про них.
— Вони втомлені та поранені, — промовила Аталь. — Але, може, це вони зупинять відтік сарфу?
Мері схвильовано подивилася на подругу — їй не треба було дивитися у янтарне скло, щоб побачити, що наразі тіньові Частинки утікають із цього світу ще швидше, ніж до того.
— Сподіваюсь, так воно й буде, — відповіла вона. — Однак я не знаю, як це в них вийде.
Увечері, коли запалали багаття, на яких готували їжу, а на небі з'явилися перші зірки, до селища прибула група чужинців. Мері саме прала одяг. Вона почула гуркіт коліс та збуджену розмову й відразу вийшла зі свого будинку, на ходу витираючи руки.
Віл і Ліра весь день проспали, але тепер, почувши шум, заворушилися. Ліра потягнулася, заспано озирнулася та побачила, що Мері розмовляє з декількома мулефа, котрі явно були збуджені, але чи вони сердилися, чи раділи, дівчинка ще не вміла визначати.
Жінка побачила, що вона прокинулася, та швидко підійшла до неї.
— Ліро, — промовила вона, — мулефа знайшли щось таке, чого не можуть пояснити, і їх це дуже схвилювало, з їхніх слів я не зрозуміла, що це таке, і мені треба поїхати подивитися на цю річ… Це десь за годину їзди, і я спробую повернутися якомога швидше. Заходьте до мого будинку та почувайтеся там як удома… Мені треба їхати, вони надто збентежені.
— Гаразд, — відповіла дівчинка, все ще не оговтавшись після тривалого сну.
Мері кинула погляд на хлопця й побачила, що той протирає очі.
— Незабаром я повернуся, — повторила вона. — Аталь залишиться з вами.
Ватажок новоприбулих попросив жінку поквапитися, й вона перекинула через його спину повіддя та стремена, вибачилася за незграбність і всілася на нього. Група відразу зрушила з місця, виїхала на дорогу та розчинилася в сутінку.
За хвилину вони звернули на дорогу, котрою Мері ще ніколи не їздила — вона вела на північ уздовж узбережжя, по гребеню прибережного узвишшя. Поїздка в темряві також була для жінки чимось новим, і швидкість руху мулефа непокоїла її ще більше, ніж удень. Мері побачила відблиск місяця на поверхні моря, розташованого ліворуч, і відчула, що сріблясте світло наче огортає її у холодний скептичний подив. Подив походив від неї самої, скепсис — від цього світу, а холод був присутній і там, і там.
Час від часу вона підводила голову та торкалася янтарного скла у своїй кишені, але поки вони рухалися, користуватися ним було неможливо. До того ж ці мулефа їхали дуже швидко, і було видно, що вони не схочуть зупинитися без нагальної потреби. За годину квапливої їзди вони повернули у глиб суші, повернули з кам'яної дороги та повільно поїхали по злежаному ґрунту, смуга якого тягнулася серед високої трави, вгору по схилу та повз гай колісних дерев. У світлі місяця все довкола сяяло, широкі голі пагорби де-не-де межували з ярами, по яких дзюрчали серед дерев маленькі струмки.
Мулефа вели Мері до одного з цих ярів. Коли вони повернули з дороги, вона злізла на землю, й тепер слідом за ними швидко йшла вниз схилом пагорба.
Вона чула дзюркіт джерельця та шум нічного вітру в траві, тихе хрустіння коліс на злежалій землі та бурмотіння мулефа попереду. Нарешті вони зупинилися.