Найдивовижнішим було те, що Ліра достеменно розуміла зміст слів Мері, хоча ще півгодини тому вона не мала про те, що описувала жінка, щонайменшого уявлення. А всередині неї стояв, очікуючи на її прихід, той пишний будинок із відчиненими дверима та залитими світлом кімнатами.
— Тож о пів на десяту за столиком ресторану в Португалії, — не помічаючи, що з Лірою щось відбувається, продовжувала Мері, — хтось передав мені шматок марципана, й усі ці спогади повернулися. І я спитала себе: чи насправді я збираюся провести решту свого життя, так і не відчувши всього цього ще раз? Я подумала, що таки хочу поїхати до Китаю, адже він повний скарбів, дивин, загадок і радості.
А ще я подумала: кому буде краще від того, що я відразу повернуся до готелю, прочитаю свої молитви, сповідаюся священику та дам зарік більше ніколи не піддаватися спокусі? Хтось стане щасливішим від того, що я буду нещасливою? І відповідь надійшла миттєво: «Ні, не стане». Ніхто не розізлиться, не засудить мене, не благословить за те, що я була Гарною дівчинкою, не покарає за порочність. На небі нікого немає. Хто знає, вмер Бог чи його взагалі ніколи не було — у будь-якому разі я почувалася вільною та самотньою й не знала, була я того вечора щасливою чи нещасною, але сталося щось дивовижне. І всі ці зрушення були спричинені шматочком марципана, що потрапив до мого рота — я навіть Не встигла проковтнути його. Смак марципана — спогади — обвал почуттів… Коли я нарешті проковтнула його та подивилася на чоловіка по той бік столу, то зрозуміла: він знає, що зі мною щось сталося. Я не могла відразу розповісти йому про свої відчуття: вони були надто дивними й інтимними. Але трохи пізніше ми пішли на прогулянку берегом моря: було темно, теплий морський вітерець увесь час ворушив моє волосся, й Атлантика поводилася дуже добре — біля наших ніг розбивалися маленькі спокійні хвильки… І я зняла з шиї розп'яття та кинула його в море. І все скінчилося… Ось так я порвала з чернецтвом.
— А той чоловік — це він здогадався про давні черепи? — спитала Ліра.
— Та ні! Черепами займався доктор Пейн, Олівер Пейн. Він з'явився в моєму житті набагато пізніше. Того чоловіка а конференції звали Альфредо Монтале, він був зовсім іншим.
— А ви з ним цілувалися?
— Цілувалася, — зізналася жінка, — але не того разу, а деякий час по тому.
— А чи важко вам було залишити лоно церкви? — поцікавився Віл.
— У певному сенсі важко — мій учинок розчарував багатьох людей. Буквально всі, від ігуменів і ченців до моїх батьків, засмутилися й ще тривалий час докоряли мені… Мені здавалося, ніби саме від мене залежала якась річ, у котру вони всі пристрасно вірили, і я не справдила їхніх сподівань. Але в іншому сенсі зробити це було дуже легко, адже мої дії були осмисленими. Я вперше робила щось таке, що було потрібно всьому моєму єству, а не якійсь його частині. Тож деякий час я почувалася самотньою, але потім звикла до цього.
— Ви з ним одружилися? — спитала Ліра.
— Ні, я ніколи не була одруженою. Я жила з одним чоловіком — не Альфредо, з іншим. Я прожила з ним десь чотири роки, і мою родину це компрометувало. Однак потім ми вирішили, що нам обом буде краще, якщо ми не житимемо разом. Отже, наразі я самотня. Чоловік, із яким я жила, любив скелелазіння, він навчив мене підніматися на скелі та любити гори, і… А ще в мене з'явилася робота. Власне кажучи, вона в мене й була. Тож я самотня, але це мене влаштовує — якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
— А як звали того хлопця? — запитала Ліра. — Із дня народження?
— Тім.
— І яким він був?
— Яким? Милим… Це все, що я пам'ятаю.
— Коли я вперше зустріла вас в Оксфорді, — промовила Ліра, — ви сказали мені, що однією зі причин того, що ви стали вченим, було те, що вчені можуть не думати про добро та зло. А чи думали ви про це, будучи черницею?
— Гм… Ні, не думала. Але я знала, що я повинна думати: те, чого вчить мене церква. А коли я займалася наукою, мені доводилося думати про інші речі, тож сама я, можна сказати, ніколи не обмірковувала питання добра і зла.