— Приблизно… приблизно в нашому віці, можливо, трохи пізніше. Ми часто обговорювали це з Пантелеймоном, гадали, яким він буде…
— А що, люди цього зовсім не знають?
— У ранньому дитинстві — ні. Коли ти підростаєш, то справді починаєш думати, ким би міг стати твій деймон… І зазвичай він стає чимось таким, що відповідає твоїй природі — я маю на увазі справжню природу. Наприклад, якщо твій деймон — собака, то тобі подобається чинити, що тобі скажуть, виконувати накази, знати, хто твій бос, і робити йому ласку. Більшість слуг мають деймонів-собак. Тож якщо ти бажаєш дізнатися, який ти насправді, корисно подумати, що ти вмієш робити добре. Як люди у твоєму світі дізнаються, які вони?
— Не знаю. Мені не дуже багато відомо про мій світ: Я лише знаю, як маскуватися та не привертати зайвої уваги, і майже нічого не знаю про дорослих. А також про дружбу й кохання. Гадаю, мати деймона було б для мене дуже складно, адже людині досить глянути на нього, і вона відразу знатиме, який я. А я люблю триматися в затінку, там, де на мене Ніхто не зверне уваги.
— Тоді твій деймон, мабуть, буде твариною, яка добре вміє ховатися. Або такою істотою, що схожа на іншу — скажімо, метеликом, котрий заради маскування виглядає як оса. У твоєму світі повинні бути такі створіння, бо в моєму їх багато, а наші світи дуже схожі.
Деякий час вони йшли мовчки. Довкола них вигравав ранок: прозорий у низинах, перлисто-блакитний у теплому повітрі в них над головами. Всюди, куди сягало око, тягнулася, переливаючись відтінками коричневого, золотого та зелено-сірого, велика порожня савана. Можливо, вони були єдиними людьми у цьому світі.
— Насправді цей світ зовсім не порожній, — промовила Ліра.
— Ти маєш на увазі того чоловіка?
— Ні. Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Так, знаю. По траві весь час пролітають тіні — мабуть, це птахи, — відповів Віл.
Він уже деякий час стежив за маленькими швидкими тінями, що миготіли тут і там, і з'ясував, що тіні легше побачити, коли на них не дивитися. Вони набагато охочіше-відкривалися куточкам ока, і коли хлопець звернув на це Лірину увагу, вона відповіла:
— Це називається негативною властивістю.
— А що це таке?
— Першим це описав поет Кітс. Доктор Мелоун також про це знає, а я саме так читаю алетіометр. Хіба ти не так користуєшся своїм ножем?
— Гадаю, що так. Але я думав, що ті тіні можуть бути нашими деймонами…
— Я теж, однак…
Дівчина приклала палець до губ. Віл кивнув.
— Дивись, — промовив він, — он одне з цих дерев, що впали.
Це було те дерево, на яке залазила Мері. Діти обережно наблизилися до нього, стежачи за гаєм на той випадок, якщо почне падати ще одне. Прохолодним ранком, коли листя лише ворушив легкий вітерець, важко було навіть уявити собі, що такий велетень може впасти, але…
Товстенний стовбур, котрий з одного боку підтримували вирвані із землі корені, а з другого — численні гілки, не лежав на землі, а висів у м'якому повітрі, так що вони могли вільно проходити під ним. Деякі зі зламаних гілок самі були завдовжки як найбільші з бачених Вілом дерев, а рясна крона, що складалася з ще не зів'ялого листя та уцілілих після падіння гілок, височіла неподалік, наче напівзруйнований палац.
Раптом Ліра стиснула хлопцеві руку.
— Тихше, — прошепотіла вона. — Не повертай голову. Я впевнена, що вони тут. Я бачила, як щось рухалось, і можу присягнутися, що то був Пантелеймон.
Рука дівчини була теплою, і думки Віла відразу залишили велике дерево та поринули туди, де вона торкалася його тіла. Прикинувшись, що розсіяно розглядає горизонт, він дозволив своїй увазі почати блукати по сплутаній масі листя й гілок, і там дійсно зачаїлося щось відмінне від дерева! А також ще одне поруч.
— Ходімо звідси, — ледь чутно промовив хлопець. — Ми підемо в якесь інше місце та подивимося, чи вони підуть за нами.
— Здається, вони залишаються… Та ні, зрушили, — прошепотіла у відповідь Ліра.
Діти прикинулися, що просто роздивляються все довкола, потім, нібито намірюючись залізти на стовбур, учепилися в гілку, що лежала на землі, але після цього начебто передумали — потрусили головами та пішли геть.
Коли вони відійшли на декілька сот метрів, Ліра сказала:
— Може, подивимося, де вони?
— Ні, поки що не треба. Вони нас бачать, а тому не загубляться. Вони підійдуть до нас, коли схочуть.
Діти зійшли з чорної дороги та пішли по траві заввишки по коліно, шарудячи ногами по стеблах та спостерігаючи за комахами, що висіли над землею, миготіли перед очима, перестрибували з рослини на рослину, пурхали над самою травою та мільйоноголосим хором співали, дзижчали і шкреблися.