— Відьми, — відповів Пантелеймон, — а також шамани. Отже…
— Залишивши вас на берегах озера у світі мертвих, Віл і Ліра, самі того не знаючи, зробили те, що до них робили лише відьми. На півночі нашого світу є одне пустельне моторошне місце, на якому за часів, коли світ був юним, сталася велика катастрофа, й відтоді там ніхто не може жити: річ у тому, що туди неспроможні зайти чи залетіти деймони. Аби стати відьмою, дівчина повинна самотужки перетнути ці землі, залишивши свого деймона позаду. Ви добре знаєте, наскільки болісним є цей іспит. Але після цього відьми з'ясовують, що зв'язок із деймоном уже не можна перерізати, як це робили в Больвангарі: відьма й деймон все одно залишаються єдиною істотою, проте можуть переміщатися незалежно одне від одного, відвідувати віддалені місця та приносити звідти корисне знання. Ви ж не відрізані від своїх людей, так?
— Так, — підтвердив Пантелеймон, — ми залишилися єдиним цілим. Але це було так боляче, й ми так налякалися…
— Так от, — мовила Серафіна, — Віл і Ліра не літатимуть, наче відьми, та не житимуть так довго, як ми, проте завдяки своєму вчинку вони — і ви, звичайно, — в усьому іншому стали справжніми відьмами.
Обидва деймони деякий час мовчали, обмірковуючи це нове дивне знання.
— Чи це означає, що ми будемо птахами, як відьмацькі деймони? — спитав Пантелеймон.
— Виявіть трохи терпіння.
— А як Віл може бути відьмою? Я гадав, усі відьми — жінки.
— Вони з Лірою спричинили великі зрушення у всесвіті. Ми всі, навіть відьми, щодня дізнаємося про щось нове. Але одна річ залишилася незмінною: ви повинні допомагати своїм людям, підбадьорювати їх, бути для них провідниками й не чинити їм перешкод на їхньому шляху до мудрості. Саме тому ви їм потрібні.
Деймони мовчали. Серафіна повернулася до солов'я та спитала:
— Як тебе звати?
— У мене немає імені. До того, як мене відірвали від серця Віла, я не знав, що існую.
— Тоді я нарікаю тебе Кіржавою.
— Кіржава, — повторив Пантелеймон, наче куштуючи це ім'я на смак. — А що це означає?
— Незабаром ви це зрозумієте. А тепер, — повела далі Серафіна, — слухайте мене дуже уважно, тому що я збираюся сказати, що вам слід зробити.
— Ні! — несамовито вигукнула Кіржава.
Серафіна м'яко промовила:
— З твого тону я бачу, ти вже знаєш, що саме я хотіла Вам сказати.
— Ми не бажаємо цього слухати! — крикнув Пантелеймон.
— Надто рано, — сказав соловей. — Ще занадто рано! Серафіна замовкла, визнаючи, що вони мають рацію, та відчуваючи сум. Проте вона знала набагато більше, ніж деймони, і повинна була спрямувати їх до слушного рішення, атому зусиллям волі заспокоїлася.
— Де ви побували під час своїх мандрів? — спитала вона.
— У багатьох світах, — сказав Пантелеймон. — Щойно знайшовши вікно, ми проходили крізь нього. Цих вікон існує набагато більше, ніж ми гадали.
— А ви бачили…
— Так, — відповіла Кіржава, — ми були уважними та бачили, що відбувається у всесвіті.
— Ми багато чого бачили, — швидко заговорив Пантелеймон. — Бачили ангелів, розмовляли з ними, були у світі, в якому живуть маленькі люди, галівесп'яни. Там також є великі люди, і вони завжди намагаються вбити одні одних.
Деймони почали розповідати відьмі про те, що бачили, але вона добре розуміла, що вони просто намагаються відвернути її увагу. Утім, вона не заважала їм говорити — хоча б тому, що було зрозуміло, що їм дуже подобається чути голоси одне одного.
Проте зрештою вони описали все, що бачили на власні очі, і замовкли. Чути було лише невпинний ніжний шепіт листя. Потім Серафіна Пеккала промовила:
— Ви тримаєтесь удалині від Віла з Лірою, намагаючись покарати їх. Я знаю, чому ви це робите: коли я пройшла крізь північну пустелю, моя Каїса чинила так само. Проте зрештою вона повернулася до мене, адже ми все одно любили одне одного. І невдовзі Вілу з Лірою знадобиться ваша допомога в тому, що вони робитимуть далі: ви повинні розповісти їм те, що знаєте.
Пантелеймон-сова голосно гукнув, і це був звук, досі нечуваний у цьому світі. В усьому гаю та довкола нього маленьких нічних тварин, що полювали, годувалися чи спали у гніздах і норах, пронизав новий, незабутній страх.
Серафіна Пеккала мовчки дивилася на сову, не відчуваючи нічого, крім співчуття, але потім вона подивилася на деймона Віла, солов'я на ім'я Кіржава, і відразу згадала свою бесіду з відьмою Рутою Скаді. Та, вперше побачивши хлопця, спитала Серафіну, чи дивилася вона йому в очі, й Серафіна Пеккала відповіла їй, що не наважилася цього зробити. І тепер маленька пташка, наче жар, випромінювала невмолиму лють, і навіть Серафіна відчула укол страху.