І тоді вона подумала: «Я прийшла сюди з певною метою, хоча вона мені досі незрозуміла. Тож слід бути хоробрішою та виявляти ініціативу».
Отже, вона підвелася та закричала:
— Гей! Я тут! Я подивилася на ваше колесо. Вибачте мені за це, будь ласка, і не завдавайте мені шкоди.
Голови створінь разом повернулися до неї, їхні хоботи піднялися, вуха настовбурчилися, а очі запалали цікавістю.
Мері вийшла зі свого укриття між коренями та стала перед ними. Підвівши руки вгору, вона тієї ж миті подумала, що цей жест може нічого не означати для істот, у яких немає рук. Утім це все, що вона могла зробити. Піднявши рюкзак, вона пройшла по траві та ступила на дорогу.
Нарешті вона опинилася на відстані п'яти кроків від створінь, і можна було скористатися нагодою краще їх роздивитися, але її увагу привернуло щось живе та свідоме в їхніх поглядах — мабуть, це був розум. Ці істоти відрізнялися від тих травоїдних тварин приблизно так само, як людина відрізнялася від корови!
Мері вказала пальцем на себе та промовила:
— Мері!
Найближча до неї істота простягла вперед хобот. Мері ще трохи наблизилася, і хобот торкнувся її грудей у тому місці, на яке вона вказала, та почула, як у горлянці істоти пролунав її власний голос: «Меррі».
— Хто ви? — спитала жінка, і створіння відповіло:
— Ктови?
Залишалося тільки відповісти:
— Я людина.
— Ялу дина, — промовило створіння, а потім відбулося дещо ще дивовижніше: істоти розсміялися.
Їхні очі зіщулилися, хоботи заколихалися, голови затрусилися, а те, що донеслося з їхніх горлянок, було, без сумніву, проявом веселощів. Мері не втрималася та засміялася разом із ними.
Тоді до неї наблизилося інше створіння та торкнулося хоботом її руки. Мері простягла і другу руку та відчула на ній м'який, допитливий, трохи колючий дотик.
— А, — промовила вона, — ви нюхаєте олію з тих коліс…
— Тихколіс, — повторило створіння.
— Якщо ви здатні повторювати те, що я кажу, то колись ми зможемо спілкуватися. Але коли? Мері! — сказала вона, знову вказавши на себе.
Нічого не відбулося — вони просто спостерігали за нею. Вона спробувала ще раз:
— Мері!
Найближча до неї істота торкнулася своїх грудей хоботом та заговорила. Чи це були два склади, чи три? Створіння ще раз промовило ту саму послідовність звуків, і цього разу Мері спробувала повторити їх за ним:
— Мулефа.
Інші створіння почали її голосом повторювати «Мулефа», сміятися й навіть, здавалося, передражнювали того, за ким вона повторила ці звуки. «Мулефа!» — знов і знову повторювали вони, ніби це був удалий жарт.
— Що ж, коли ви смієтесь, то, може, ви мене не з'їсте, — сказала Мері. Здавалося, із цієї миті між нею та її новими знайомими виникла певна невимушеність і дружелюбність, і вона вже не нервувалася.
Створіння також розслабилися: вочевидь, вони не просто блукали степом, а робили якісь справи. Мері побачила, що на спині в одного з них лежить сідло чи мішок, а два інші поклали туди колесо та, зробивши хоботами декілька вигадливих спритних рухів, прив'язали його мотузками. Коли вони стояли, то підтримували рівновагу за допомогою бокових ніг, а рухаючись, повертали їх, одночасно крутячи задньою та передньою кінцівками. Їхні рухи були вельми граціозними, але в них відчувалася й сила.
Одна з істот підкотилася до краю дороги, підвела хобот а голосно засурмила. Травоїдні, що стадом паслися неподалік, відразу підвели голови та побігли до неї. Наблизившись, вони зупинилися на краю дороги та терпляче почекали, доки істота на колесах повільно проїхала між ними, перерахувавши їх та оглянувши кожну.
Потім Мері побачила, як «пастух» схилився біля одного із травоїдних та хоботом почав доїти його, після чого наблизився до жінки й делікатно наблизив хобот до її рота. Спочатку вона відсахнулася, але в очах істоти було таке сподівання, що вона зробила крок уперед та відкрила рота. Істота видавила туди трохи солодкого молока, подивилася, як Мері проковтнула його, і знов почала годувати її. Її дії були такими люб'язними та розумними, що Мері під впливом імпульсу охопила руками голову створіння та поцілувала його, вдихнувши запах гарячої запиленої шкіри та відчувши тверді кістки під нею й дужі мускули хобота.
Тоді пастух тихо засурмив, і травоїдні пішли геть. «Мулефа» почали готуватися до від'їзду. Мері відчувала радість від того, що вони привітно прийняли її, і сумно від того, що вони від’їдають. Але їхні дії ще раз здивували її.