Священик простяг руку до шафки, що стояла поруч із його стільцем, і взяв звідти пляшку та дві чарки.
— Я пропоную тобі трохи випити, Віле Івановичу, — сказав він. — Ти ще молодий, тому ці чарки маленькі. Але ти ростеш, і тобі слід знати деякі речі, такі як смак горілки. Минулого року Лідія Олександрівна назбирала ягід, а я вигнав спирт, тож ця пляшка — це єдине місце, де отець Семен Борисович і Лідія Олександрівна лежать разом!
Засміявшись, він відкрив пляшку та до країв наповнив кожну чарку. Від його слів Віла охопила тривога. Що робити? Як можна відмовитися від горілки й не виявити при цьому неввічливості?
— Отче Семен, — сказав він, підводячись, — ви дуже добрі до мене, і я хотів би залишитися тут, покуштувати ваш напій і послухати вас, адже те, що ви мені розповідаєте, дуже цікаво. Але ви ж розумієте, що мене непокоїть доля моєї родини, і я бажаю якомога швидше відшукати її, тож хоч як мені хочеться залишитися, я мушу йти далі.
Піп випнув губи в гущині бороди та насупився, але потім знизав плечима та промовив:
— Що ж, коли мусиш, то йди собі. Але спочатку ти повинен випити на дорогу. Підводься та пий до дна, отак!
Він підніс стопку до рота та разом проковтнув «її, після чого пересунув своє дебеле тіло впритул до хлопця. У його товстих брудних пальцях чарка виглядала крихітною, але від неї різко тхнуло алкоголем, крім того, Віл добре чув гострий запах поту та затхлий — несвіжої їжі, котрою була заплямована ряса священика. Його вже зараз нудило.
— Пий, Віле Івановичу! — якось загрозливо проникливо вигукнув піп.
Віл підняв чарку та без вагань проковтнув вогняну маслянисту рідину. Тепер треба було подолати нудоту.
Йому довелося витримати ще один іспит. Семен Борисович схилився над хлопцем та обома руками обхопив його.
— Мій хлопчику, — пробурмотів він та співучо повів якусь молитву чи псалом. На Віла тхнуло тютюном й алкоголем та потом, окрім того, поруч із його обличчям гойдалася вгору-вниз рясна борода, іноді торкаючись його. Хлопець зачаїв подих.
Піп притягнув Віла до грудей, міцно стиснув і тричі поцілував його в щоки. Хлопець відчув, що крихітні пазурі Балтамоса вп'ялися йому у плече, та напружив волю, щоб не ворушитися. В його голові крутилась карусель, шлунок перевертався, але він устояв на місці.
Нарешті все скінчилося — піп випустив його та відступив.
— Тепер іди, Віле Івановичу, — промовив він. — Іди на південь.
Віл підібрав плащ і рюкзак та, щосили намагаючись триматися прямо, вийшов із будинку священика й пішов дорогою, що вела з селища.
Він ішов дві години, нудота поступово минула, поступившись місцем тягучому, важкому головному болю. Одного разу Балтамос сказав йому зупинитись та поклав свої прохолодні долоні на шию й потилицю хлопця, і це дало йому певне полегшення. Але Віл на майбутнє зарікся — більше ніколи не брати до рота горілки.
Коли день вже наближався до вечора, дорога стала ширшою, а очерет, що облямовував її, кудись зник, і Віл побачив попереду містечко, а за ним — смугу води, таку широку, що це цілком могло бути море.
Навіть здалеку було зрозуміло, що в місті щось негаразд. Час від часу з-за дахів злітали клуби диму, і за кілька секунд по тому лунав гуркіт гармати.
— Балтамосе, — сказав Віл, — треба, щоб ти знову став моїм деймоном. Тримайся поруч зі мною та пильнуй.
Вони наблизились до околиці брудного містечка, будинки в якому покосилися ще небезпечніше, ніж у селищі. На стінах будівель, аж до висоти Вілового зросту, виднілися плями бруду, залишені повінню. Край міста був безлюдним, але поки хлопець ішов до берега річки, галас, верещаннята тріск пострілів із рушниць стали чутнішими.
Нарешті він побачив людей: деякі з них виглядали з вікон другого поверху, деякі — з-за рогів будинків, намагаючись побачити, що відбувається на набережній, там, де з-за дахів виднілися металеві конструкції портових підйомних кранів та щогли великих кораблів.