Базальтове шосе йшло під гору, і поступово нахил зростав, тож створіння могли просто котитися вниз, не відштовхуючись від землі. Вони підігнули бокові кінцівки та їхали, нахиляючись із боку в бік. Поступово вони досягли такої швидкості, що Мері почала тремтіти, хоч і змушена була визнати, що її «кінь» віз її дуже й дуже майстерно. Якби їй було за що триматися, вона б напевно дістала від поїздки задоволення.
Біля підніжжя схилу завдовжки десь із милю височів гайок із великих дерев, неподалік плоскою трав'янистою рівниною петляла річка. Удалині Мері побачила щось схоже на великий водний простір, але роздивлятися його в неї не було часу: створіння наближувалися до поселення на березі річки, і жінці не терпілося побачити його.
У поселенні було десь двадцять чи тридцять хатин, розташованих приблизно колом. Вони були зроблені з дерев'яних балок та обмазані чимось, дахи ж тут були очеретяними чи солом'яними — щоб побачити це, Мері довелося прикрити очі від сонця. Усі створіння на колесах працювали — деякі ремонтували дах, деякі закидали в річку невід, інші носили з лісу дрова.
Отже, в них була мова, був вогонь і було суспільство. Раптом Мері усвідомила, що в її голові щось ніби клацнуло — відтепер вона ставилася до цих істот не як до тварин, а як до людей. Вони, звичайно, не належали до людського роду, але в певному сенсі вони були людьми, та більше: тепер для Мері вже не було «їх» — залишилися тільки «ми».
Вони вже майже в'їхали до селища, і, побачивши дивну гостю, мешканці почали кликати одне одного поглянути на неї. Загін, що підібрав її, поступово зупинився, і Мері незграбно спустилася на землю та розпрямила затерпле тіло — вона знала, що незабаром все воно почне боліти.
— Дякую, — сказала вона своєму… своєму коню? Чи, може, велосипеду? Під теплим приязним поглядом її перевізника обидві ці назви здалися їй однаково хибними, і вона вирішила зупинитися на позначенні «друг».
Той підвів хобот та імітував її слова:
— Тякую.
Обоє вони засміялися. Настрій у Мері різко поліпшився.
Вона взяла свій рюкзак зі спини іншого створіння, знову послухала вигуки «Тякую! Тякую!» та разом із усіма зійшла на утоптану землю селища.
І її асиміляція почалася по-справжньому.
За наступні декілька днів Мері дізналася стільки, що почала відчувати себе дитиною, на голову якій линув потік шкільних знань. Та й народ на колесах, здається, також мав її за якесь диво. По-перше, їх дивували її руки. Їхні ніжні хоботи весь час обмацували кисті, пальці, кісточки та нігті, обережно згинали пальці та руки в суглобах і здивовано спостерігали, як вона бере рюкзак, підносить їжу до рота, чешеться, зачісує собі волосся, умивається.
Натомість вони дозволяли Мері обмацувати свої хоботи. Ці вирости були нескінченно гнучкими, їхня довжина майже дорівнювала довжині людської руки. Там, де вони відходили від голови, вони були товстішими, і, як вона здогадувалася, сили в цих хоботах цілком вистачило б, щоб розчавити їй череп. Два схожі на пальці відростки на кінці були здатні й міцно стиснути, і дбайливо погладити; здається, створіння були спроможні змінювати якість своєї шкіри на кінчиках «пальців» від м'якості оксамиту до твердості дерева. Як наслідок, хоботи годилися і для такої делікатної праці, як доїння травоїдних, і для грубої роботи, приміром лісорубної.
Потроху Мері зрозуміла, що хоботи відігравали свою роль й у спілкуванні народу на колесах. Рух хобота доповнював значення звука, тож слово, що звучало як «чух», означало «вода», якщо супроводжувалося змахом хобота зліва праворуч, «дощ» — коли хобот загинався догори, «сум» — коли звертався донизу, та «молоді пагони трави» — коли його доповнювали стрімким смиком ліворуч. Усвідомивши це, Мері розпочала копіювати ці рухи, намагаючись робити схожі паси руками, і коли створіння зрозуміли, що вона починає з ними розмовляти, то просто засяяли від захоплення.
Щойно вони стали розмовляти (розмова відбувалася здебільшого мовою народу на колесах, хоча Мері спромоглася навчити їх кількох англійських слів: вони казали «дякую», «трава», «дерево», «небо» та «річка», а також називали її на ім'я, хоча і з певними проблемами), спілкування пішло набагато швидше. Вони називали свій рід «мулефа», а окрему істоту — «заліф». Мері здавалося, що деяка різниця між словами, які позначали істоту чоловічої та жіночої статі, таки існує, але вона була надто тонкою, аби людина легко могла відтворити її. Жінка почала записувати все, про що дізнавалася, та складати словник.
Але перед тим як зайнятися цим усерйоз, вона взяла свою стареньку книжку та палички з деревію і спитала у Книги Змін: «Чи слід мені залишатися тут і робити все це, чи, може, я маю піти далі та продовжити свої пошуки?».