Незабаром частина м'яса вже сушилася на сонці, іншу ж мулефа посипали сіллю та загорнули в листя. Шкіру обшкребли від жиру, котрий відклали для подальшого використання, та занурили у ями з водою та дубовою корою, щоб видубити. Найстарше із дитинчат почало гратися з рогами, удаючи себе травоїдним та смішачи інший молодняк. Цього дня на вечерю подали свіжину, і Мері наїлася її досхочу.
Мулефа також добре знали, де водиться найкраща риба й коли слід ставити тенета. Шукаючи собі зайняття, Мері пішла до мулефа, котрі плели сітки, та запропонувала свою допомогу. Побачивши, як вони працюють — не поодинці, а двома парами, хоботами допомагаючи один одному зв'язати вузол, — вона зрозуміла, як їх, мабуть, дивували її руки, адже вона здатна була в'язати вузли самотужки. Спочатку Мері здавалося, що це дає їй певну перевагу, адже їй більш ніхто не був потрібен, але потім вона усвідомила, що це відокремлює її від інших. Вона вирішила, що, мабуть, це характерне для всього людського роду — жити та працювати поодинці. Із того часу вона користувалася для плетіння ниток лише однією рукою, працюючи разом із заліфом-жінкою, котра стала її найближчою подругою, — і відтепер людські пальці та хобот заліфа діяли як злагоджений механізм.
Але з усіх живих істот, з котрими мали справу мулефа, найбільше вони дбали про колісні дерева.
На території, за якою доглядала група, в котрій жила Мері, росло п'ять чи шість гаїв таких дерев. Звичайно, були й інші, але за них відповідали інші групи народу на колесах. Щодня з селища на огляд могутніх дерев та підбір коліс, що падали з них, вирушав загін. Мері було зрозуміло, яку вигоду з цього матимуть мулефа, але що з цього мають дерева? Одного разу вона побачила все на власні очі. Коли вона разом із мулефа їхала до одного з гаїв, пролунав гучний тріск, і вся група відразу зупинилася, оточивши особину, колесо котрої розкололося. Кожна група возила з собою одну-дві «запаски», отже, заліф зі зламаним колесом за хвилину знову зміг продовжити шлях, але колесо не кинули на узбіччі дороги, а ретельно загорнули у тканину та відвезли до селища.
Там його розламали, дістали зсередини гладке бліде насіння, схоже на яйця розміром із ніготь Мері, та ретельно оглянули кожну насінину. Мулефа пояснили: якщо насінні коробочки взагалі коли-небудь розкриваються, то лише внаслідок постійного тертя об жорстку поверхню доріг, а проростити насіння дуже складно. Без догляду мулефа ці дерева невдовзі вимерли б. Кожен рід залежав від іншого, до того ж такий симбіоз уможливлювала лише деревна олія. Мері важко було це зрозуміти, але мулефа, здається, казали, що ця олія являє собою центральний елемент їхнього мислення та відчуттів: молоді мулефа не мали мудрості дорослих тому, що. не могли користуватися колесами, а отже, і вбирати олію своїми шпорами.
Саме тоді Мері вперше побачила зв'язок між мулефа та питанням, котре мучило її останні декілька років життя.
Але не встигла вона дослідити це питання краще (будь-яка розмова з мулефа була складною та тривалою, адже вони полюбляли пояснювати та ілюстрували свої аргументи десятками прикладів, ніби демонструючи цим, що вони нічого не забувають і здатні миттєво навести будь-яку інформацію), як на поселення напали.
Так уже сталося, що Мері побачила нападників першою, хоча вона й не знала, хто це такі.
Це трапилося після полудня, коли вона допомагала ремонтувати дах хатинки. Мулефа зводили лише одноповерхові будівлі — лазити сходами вони не вміли. Мері, проте, дуже подобалося підніматися над землею, до того ж двома руками вона могла класти очеретяну покрівлю та в'язати вузли набагато спритніше, ніж її хазяї — а техніку зведення покрівлі вона вивчила дуже швидко.
Отже, її пристебнули до стропил будинку, і наразі вона ловила пучки очерету, які їй кидали знизу, насолоджуючись до того ж прохолодним вітерцем, що дув із води та пом'якшував спеку. Раптом вона краєм ока вловила наче якийсь білий спалах.