— Ця дівчинка каже, що знає, де знаходиться Ліра, — повідомив хлопець. — Я піду з нею та подивлюся, а ти залишайся тут і роззирайся навколо.
Йорик Бернісон, котрий непохитною скелею стояв посеред бурхливого потоку, мовчки кивнув. Перед тим як вирушити крізь райдуги слідом за Амою, Віл зняв зі спини рюкзак та дістав із нього ніж. Аби побачити, куди слід ставити ногу, він змушений був постійно протирати та щулити очі: мало що в повітрі висіла вода, вона ще й виявилася крижаною.
Коли вони досягли підніжжя каскаду водоспадів, Ама знаками показала, що їм слід рухатися обережно й тихо. Вона пішла першою, а в неї за спиною між порослими мохом скелями та викривленими стовбурами сосен пробирався униз схилом Віл. Світло, що проникало крізь крону дерев, було тут строкато-зеленим, а в повітрі й на землі скрипіли та дзижчали міріади комах. Вони дедалі спускалися, і слідом за ними повзло сонячне світло, а гілки в них над головами невтомно ворушилися на вітрі.
Нарешті Ама зупинилася. Віл став за масивним стовбуром кедра та подивився туди, куди показувала дівчинка. Крізь сплетіння листя та гілок він побачив високу скелю, а біля її підніжжя…
— Пані Кольтер, — прошепотів хлопець, і серце його закалатало.
Жінка вийшла з-за виступу скелі та потрусила густою гілкою, потім відкинула її та потерла долоні. Мабуть, вона підмітала підлогу? її рукави були підкочені, а волосся перев'язане шарфом. Віл і гадки не мав, що пані Кольтер може виглядати такою домашньою.
Але потім наче виблиснуло золото, і на плече жінці стрибнула злісна мавпа. Ніби запідозривши щось, вони озирнулися довкола, і пані Кольтер умить втратила домашній вигляд.
Ама стривожено прошепотіла Вілові, що боїться золотавої мавпи, бо тій подобається відривати крила у живих кажанів.
— Тут є ще якісь люди? — спитав хлопець. — Солдати чи хтось ще?
Ама цього не знала. Вона не бачила солдатів, але люди казали про дивних лиховісних людей, чи, може, привидів, котрих бачили в горах уночі… Проте в горах завжди водилися привиди, і всім було про це відомо, тож не виключено, що вони ніяк не були пов'язані з цією жінкою.
«Гаразд, — подумав Віл, — якщо Ліра в печері, а пані Кольтер не відходить від неї, тоді мені доведеться вдатися до одного трюку».
— Що це за зілля, про яке ти казала? — спитав він. — Що треба з ним робити, щоб розбудити дівчинку?
Ама пояснила. Її деймонові довелося знову виступити у ролі перекладача.
— А де воно наразі?
— Вдома, — відповіла дівчинка. — Сховане.
— Добре. Залишайся тут і не наближуйся. Коли ти зустрінешся з жінкою, ні в якому разі не кажи, що ти мене знаєш. Ти не бачила ні мене, ні ведмедя, гаразд? Коли ти понесеш їй їжу наступного разу?
— За півгодини до заходу сонця, — за допомогою деймона повідомила Ама.
— Принеси з собою ліки, — сказав Віл. — Я чекатиму на тебе тут.
Стурбована дівчинка побачила, як він пішов униз стежкою. Мабуть, він не повірив тому, що вона сказала про деймона-мавпу — а інакше чому він так спокійно йде до входу в печеру?
Насправді Віл дуже нервувався. Усі його чуття, здавалося, загострилися, і він бачив кожну комаху, що плавала в потоках сонячного світла, та чув ворушіння кожного листочка на вітру — хоча його очі ні на мить не відривалися від темної плями печери.
— Балтамосе! — прошепотів він, і ангел-деймон відразу сів йому на плече у вигляді пташки з червоними крилами та яскравими очима. — Тримайся біля мене та спостерігай за мавпою.
— Тоді подивись праворуч, — кинув Балтамос.
Віл побачив, що пляма золотого світла, котра лежала біля входу в печеру, має обличчя й чорні очі та спостерігає за ним. Їх розділяло менш ніж двадцять кроків. Хлопець зупинився, а золотава мавпа повернула голову до печери, щось промовила та знову вп'ялася очима у Віла.
Хлопець взявся за рукоятку ножа та пішов уперед.
Коли він підійшов до печери, жінка вже чекала на нього.
Вона невимушено сиділа на полотняному стільчику, тримаючи на колінах книжку та спокійно дивлячись на нього. На ній був дорожній одяг кольору хакі, але речі були так добре пошиті та так гарно сиділи на її фігурі, що здавалося, ніби вони створені найвідомішим кутюр'є для показу на подіумі. Гілочка якогось квітучого дерева, котру вона приколола до своєї блузки, виглядала найелегантнішою з дорогоцінних прикрас. Волосся пані Кольтер сяяло, очі виблискували, а оголені ноги світилися на сонці золотом.
Вона посміхнулася. Віл також не втримав посмішки — він навіть гадки не мав, скільки ніжності та зачарування може вкласти в посмішку жінка, і це стривожило його.