— Ти Віл, — промовила пані Кольтер низьким медоточивим голосом.
— Звідки ви знаєте моє ім'я? — хрипко спитав хлопець.
— Ліра повторювала його уві сні.
— Де вона?
— У безпечному місці.
— Я хотів би її побачити.
— Тоді заходь, — відповіла жінка, відклала книжку та підвелася.
Віл уперше з того часу, як побачив її, глянув на деймона-мавпу. Її смух був довгим і блискучим, а кожна волосинка здавалася зробленою з чистого золота і була набагато тоншою від людської. Маленьке обличчя та руки мавпи були чорними. Того вечора, коли вони з Лірою вдерлися до будинку сера Чарльза Летрома в Оксфорді та повернули украдений алетіометр, хлопець уже бачив це обличчя, але тоді воно було спотворене ненавистю. Мавпа намагалася вп'ястися в нього зубами й напевно зробила б це, якби Віл не застосував ніж, змусивши деймона відскочити, і не зачинив вікно до іншого світу, в такий спосіб відірвавшись від переслідування. Віл вирішив, що тепер ніщо на світі не змусить його повернутися спиною до цієї мавпи.
Але Балтамос-птах уважно стежив за нею, тож Віл ступив на підлогу печери та вслід за пані Кольтер пішов до маленького тіла, що нерухомо лежало в тіні.
Це була вона, його найкраща подруга. Вона міцно спала, на вигляд така маленька й беззахисна! Віл із подивом подумав, як могла вся та вогняна сила, що її являла собою Ліра, коли не спала, перетворитися на ніжність і м'якість Ліри сплячої. Біля її шиї лежав тхір-Пантелеймон, його смух виблискував, а пасмо волосся на Ліриному чолі було вогким.
Віл опустився на коліна поруч із нею та зачесав її волосся назад. Обличчя дівчинки було гарячим. Куточком ока Віл побачив, що золотава мавпа готується до стрибка, та поклав руку на ніж, але пані Кольтер ледь помітно похитала головою, і мавпа розслабилася.
Намагаючись робити це якомога непомітніше, Віл запам'ятовував план печери: розмір і форму кожного каменя, нахил підлоги, висоту стелі над сплячою дівчинкою. Невдовзі йому доведеться відшукати її в темряві, і треба було по змозі полегшити це завдання.
— Тож, як бачиш, їй ніщо не загрожує, — промовила пані Кольтер.
— А чому ви утримуєте її тут? І чому не дозволяєте їй прокинутися?
— Сядьмо.
Пані Кольтер не скористалася стільцем, а опустилася поруч із хлопцем на покриті мохом камені біля входу в печеру.
Вона розмовляла таким м'яким голосом, а в її очах світилася така сумна мудрість, що недовіра Віла зросла. Він відчував, що кожне сказане нею слово брехливе, кожен рух містить загрозу, а кожна посмішка є лише маскою, потрібною для того, щоб обдурити його. Що ж, доведеться й собі обдурити її: прикинутися безпечним. Адже у своєму житті Віл безліч разів успішно обдурював тих учителів, полісменів, сусідів і соціальних працівників, котрі цікавилися ним та його домівкою: його навчило цього саме життя.
«Гаразд, — подумав він, — я впораюся з тобою».
— Не хочеш попити? — спитала пані Кольтер. — Я почуваю спрагу… Це зовсім безпечно, дивись.
Вона розрізала якийсь коричневий зморщений плід і видавила мутний сік у два маленькі кухлики. Зробивши ковток із одного з них, вона простягнула другий Вілові, і хлопець надпив його. Сік був свіжим і солодким.
— Як ти відшукав це місце? — поцікавилася жінка.
— Я йшов по ваших слідах. Це було неважко.
— Зрозуміло. Лірин алетіометр у тебе?
— Так, — відповів Віл, залишивши її в невіданні, чи може він читати цей прилад.
— Я так розумію, у тебе також ніж?
— Це сер Чарльз розповів вам про нього?
— Сер Чарльз? А, Карло? Звісно, він. Те, що він сказав, було надзвичайно цікавим. Чи можу я подивитися на нього?
— Звісно, ні, — промовив Віл. — Чому ви втримуєте Ліру тут?
— Тому що я люблю її, — була відповідь. — Я її мати. Їй загрожує жахлива небезпека, але я не хочу, щоб із нею сталося щось погане.
— А що саме їй загрожує? — спитав хлопець.
Пані Кольтер поставила свій кухоль на землю та нахилилася вперед, зробивши так, щоб її волосся звисало обабіч обличчя. Знову випрямившись, вона обома руками заправила його за вуха, і Віл відчув, що від неї дмухне ароматом якихось парфумів разом зі свіжим запахом її тіла. Це стривожило його.
Навіть якщо пані Кольтер помітила його реакцію, вона цього не видала.
— Послухай, Віле, — почала вона, — я не знаю, як ти познайомився з моєю дочкою, не знаю, що тобі відомо, і, безперечно, не знаю, чи можу я тобі довіряти, але, хай там як, я втомилася брехати. Тож слухай правду. Я з'ясувала, що моїй дочці загрожують саме ті люди, до яких я раніше належала: церковники. Відверто кажучи, я гадаю, що Церква хоче вбити її. Отже, як бачиш, переді мною постала дилема: коритися Церкві чи рятувати свою дочку. Я була відданою слугою Церкви, можливо, навіть найвідданішою з усіх: я віддала їй усе своє життя, усі свої помисли. Але дочка… Я знаю, що коли вона була малою, я не дбала про неї як слід. Її швидко забрали в мене, виховали невідомі мені люди. Либонь, саме тому вона не бажає довіряти мені. Але коли вона почала підростати, я побачила, яка небезпека їй загрожує, і тричі спробувала врятувати її. Мені довелося стати віровідступником і ховатися в цьому віддаленому місці, і я гадала, що тут вона в безпеці. Але тепер я дізналася, що ти дуже легко відшукав нас — і, як ти розумієш, це тривожить мене. Я впевнена, що люди Церкви відстали від тебе лише ненабагато, і вони прагнуть убити мою дочку, Віле! Церква просто не дозволить їй жити.