У цепелінах Консисторського Суду готувалася до висадки, перевіряючи амуніцію, швейцарська гвардія. Арбалети швейцарських стрільців без промаху вражали ціль із відстані п'ятсот ярдів і могли зробити п'ятнадцять пострілів за хвилину. Рогові спіральні стабілізатори надавали коротким важким стрілам крутіння й робили арбалети не менш влучними, ніж гвинтівки. І, звичайно, звук пострілу з арбалета був майже нечутним, що могло стати значною перевагою.
Пані Кольтер із розплющеними очима лежала біля входу в печеру. Золотава мавпа перебувала у стані занепокоєння та розчарування: з темрявою всі кажани залишили печеру, і їй нікого було катувати. Вона рискала довкола пані Кольтер, час від часу тицяючи мозолястим пальцем у світлячків, що сідали на стіни печери, та розмазуючи їхні світні тіла по камінню.
Ліра вся палала й також металася, але при цьому міцно спала, вкинута у важке забуття ковтком відвару, котрий пані Кольтер влила в неї годину тому. Вона знову бачила сон, що вже багато днів мучив її, і тихо пхикала від жалю та люті; від цього її груди й горло трусилися, а тхір-Пантелеймон зі співчуття скреготав зубами.
Неподалік, під дахом із гілок сосен, котрі тріпотіли на вітру, повільно просувалися лісовою стежкою Віл та Ама. Хлопець спробував було пояснити маленькій селянці, що він збирається зробити, але її деймон не зрозумів того, що передавав йому Балтамос, і коли Віл прорізав вікно та показав його Амі, та була так налякана, що ледь не знепритомніла. Аби вона не втекла, хлопець змушений був пересуватися повільно та розмовляти тихо — дівчинка відмовилася віддати йому порошок і навіть повідомити, як його слід вживати. Зрештою Віл просто казав: «Намагайся не шуміти та тримайся за мною» — залишалось тільки сподіватися, що вона так і зробить.
Одягнений в обладунки Йорик був десь поруч, готовий утримати солдатів і надати Вілові досить часу для того, щоб перетягти Ліру до іншого світу. Ніхто з них не знав, що до печери також наближуються сили лорда Ізраеля: час від часу вітер доносив до вух ведмедя віддалений шум, проте, знаючи, як гуде мотор цепеліна, він ніколи не бачив гіроптерів і тому не розумів, що це шумить.
Можливо, про це їм би повідомив Балтамос, але хлопець бачив, що з ним щось негаразд. Коли вони нарешті відшукали Ліру, ангел знову поринув у своє горе: він мовчав, дувся та думав про своє. А це ускладнювало спілкування з Амою.
Коли вони на мить зупинилися, Віл спитав у повітря:
— Балтамосе! Ти ще тут?
— Так, — безбарвно відповів ангел.
— Балтамосе, будь ласка, залишайся поруч зі мною. Ти не забув, що маєш попереджати мене про хоч яку небезпеку? Ти потрібен мені.
— Я поки що нікуди не зник, — була відповідь.
Більше Віл так нічого з нього й не витягнув.
Десь у них над головами, в розрідженому гірському повітрі літали над долиною Тіаліс і Салмакія — вони намагалися побачити печеру. Бабки достеменно слухалися вказівок, але не могли нічого поробити з холодом і сильним вітром. Нарешті їхні наїзники спрямували їх униз, під захист дерев, і це помітно вповільнило їхню швидкість, адже доводилося летіти обережніше, аби не наштовхнутися на сучок.
Віл із Амою підібралися крізь вітряну місячну ніч якомога ближче до печери — рухатися далі було небезпечно, адже їх могли помітити. Ставши за кущем із густим листям, що ріс за два кроки від стежки, Віл прорізав у повітрі вікно.
Йому вдалося відшукати лише один світ зі схожим рельєфом місцевості — голе кам'янисте місце, залите місячним сяйвом. На білуватому ґрунті метушилося безліч комах, наповнюючи своїм шарудінням і дзижчанням глибоку нічну тишу.
Ама пройшла крізь вікно слідом за хлопцем, постійно тримаючи при цьому пальці схрещеними — вочевидь, так вона захищалася від дияволів, котрими повинно було рясніти це жахливе місце. Її деймон пристосувався до місцевості миттєво: він став ящіркою та почав швидко шастати між каменями.
Вілу спало на думку, що тільки-но він проріже щілину до печери пані Кольтер, там відразу стане світло від сяйва білих скель, залитих місяцем. Був лише один спосіб обійти цю проблему: швидко зробити прохід, висмикнути Ліру та миттєво зачинити вікно за собою. Вони зможуть розбудити її в цьому світі: так буде безпечніше.
Віл зупинився на сліпучому схилі та сказав Амі:
— Маємо діяти душе швидко й зовсім безшумно. Навіть шепотіти не можна!
Попри весь свій переляк, дівчинка зрозуміла його. Пакунок із порошком лежав у її нагрудній кишені — вона вже десять разів встигла перевірити, чи він на місці. Крім того, Віл бачив, що дівчинка з деймоном постійно репетирують те, що вони мали зробити в печері, тож темрява не повинна була стати їм на заваді.