За декілька хвилин шевальє відклав смичок, надів на голову навушники розміром із Лірин ніготь та щільно огорнув два кінці дроту довкола штепселів на торцях циліндра. Судячи з усього, рухаючи штепселі та змінюючи напругу на дроті, що поєднував їх, Тіаліс приймав відповідь на своє повідомлення.
— Як ця штука працює? — спитала Ліра, коли шевальє закінчив.
Тіаліс глянув на неї, ніби оцінюючи, чи справжнім є її інтерес, і, помовчавши, відповів:
— Ваші науковці, ті, яких ви називаєте богословами-практиками, знають про таку річ, як квантове з'єднання. Воно означає, що дві частинки можуть існувати лише тоді, коли їхні властивості є спільними, тобто хай там що станеться з однією, те саме тієї ж миті відбувається і з другою — незалежно від того, яка відстань їх роз'єднує. Так от, у нашому світі вміють на квантовому рівні зв'язувати всі частинки брили магнітної руди, а потім розділяти її на дві частини так, щоб вони резонували одна з одною. Двійник цього резонатора знаходиться у лорда Роука, нашого начальника. Коли я граю на своїй смичком, друга точно відтворює звук, і саме в такий спосіб ми зв'язуємося з ним.
Промовивши це, Тіаліс відклав усе своє обладнання, щось сказав леді Салмакії, і маленькі люди відійшли від Ліри та тихо заговорили між собою. Пантелеймон відразу став совою і повернув свої великі вуха в їхньому напрямку.
За декілька хвилин повернувся Віл, і вони пішли далі, цього разу рухаючись повільніше. Коли день добігав кінця, дорога стала крутішою, і стало добре видно вічні сніги. На початку кам'янистої долинки подорожани зробили ще одну зупинку — навіть Вілові було зрозуміло, що Діра ось-ось упаде. Вона помітно шкутильгала, а її обличчя стало сірим.
— Покажи мені свої ноги, — сказав дівчинці Віл. — Якщо на них з'явилися пухирі, треба обробити їх маззю.
Ступні дійсно були покриті величезними пухирями, і поки Віл втирав у шкіру мазь із моху-кров'янки, Ліра сиділа, заплющивши очі та стиснувши зуби.
Тим часом шевальє знову налаштував свій передавач. Завершивши сеанс зв'язку, він проголосив:
— Я повідомив лордові Роуку наші координати, і він вислав гіроптер, котрий забере нас відразу після того, як ви поговорите зі своїм другом.
Віл кивнув, Ліра ж не відреагувала ніяк. Полежавши ще деякий час, вона натягла шкарпетки та черевики, і вони знову вирушили в дорогу.
Минула ще одна година, і долина майже вся покрилася тінню. Віл уже почав обмірковувати, де вони зупиняться на ніч, коли Ліра радісно вигукнула:
— Йорику! Йорику!
Вона побачила його раніше від Віла. Король ведмедів усе ще був на значній відстані від них, а його біла шуба була малопомітною на снігу, проте коли голос дівчинки луною відбився від скель, він підвів голову, понюхав повітря та відразу кинувся вниз по схилу назустріч дітям.
Наче не побачивши Віла, він дозволив Лірі охопити його шию та заритися обличчям у густий смух. При тому Йорик ричав так низько, що його голос вібрацією віддавався у Вілових кістках. Але Лірі це явно подобалося — вона миттю забула про свої пухирі та втому.
— О Йорику любий, яка я рада знову побачити тебе! Я й гадки не мала, що знову тебе зустріну після Свольбарда та всього того, що зі мною сталося… Чи все гаразд у пана Скоресбі? Що там твоє королівство? Ти тут один?
Маленькі шпигуни кудись зникли — здавалося, що серед скель і снігу немає нікого, крім двох дітей і велетенського ведмедя. Ліра піднялася на спину свого друга з таким виглядом, ніби їй хотілося цього найбільше на світі, і Йорик урочисто повіз її до печери, котру він уподобав.
Віл занурився у свої думки і не слухав розмови дівчинки з ведмедем, але потім його привернув болісний крик дівчинки, і він почув, як вона розгублено забурмотіла:
— Пан Скоресбі? Я не вірю! Бідолаха… Ти впевнений у цьому, Йорику?
— Відьма сказала мені, що він розшукував чоловіка на ім'я Груман, — повідомив ведмідь.
Віл почав слухати уважніше, адже Баруг і Балтамос щось розповідали йому про це.
— Та що трапилося? Хто його вбив? — тремтячим голосом спитала Ліра.
— Він загинув у бою. Він стримував цілий загін московитів, аби дати Груману можливість відірватися від них. Я відшукав його тіло — це була героїчна смерть. Я обов'язково помщуся за нього.
Ліра гірко заплакала, а Віл навіть не знав, що сказати, адже цей не відомий йому чоловік загинув, щоб урятувати від солдат його батька. Однак і Ліра, й ведмідь знали й любили цього Лі Скоресбі, а він — ні.