— Вам боляче? — прошепотіла дівчина. — Зателефонувати Ітімею?
Альма дихала з допомогою кисневої подушки, але була сама й на мигах показала Ірині, щоб та наблизилася. Ірина намагалася не думати про понівечене тіло під ковдрою, зосередилася на обличчі — неушкодженому й начебто покрасивілому.
— Кірстен, — пробурмотіла Альма.
— Ви хочете, щоб я привезла Кірстен? — здивувалася Ірина.
— І нехай мене не чіпають, — виразно проказала Альма, перш ніж, знесилена, заплющила очі.
Сет зателефонував братові Кірстен, і надвечір той привіз її до лікарні. Жінка сіла на єдиний у палаті стілець, терпляче чекаючи вказівок, як робила це місяцями в майстерні до того, як почала працювати з Кетрін Хоп у клініці болю. В якусь мить, коли крізь шибку вже пробивалися останні сонячні промені, Альма прокинулася від одурманюючого сну. Обвела поглядом усіх, хто зібралися біля неї, силкуючись упізнати родину, Ірину, Ленні, Кеті й, здавалося, пожвавішала, угледівши Кірстен. Та наблизилася до ліжка, взяла не під’єднану до крапельниці Альмину руку й почала обціловувати від пальців до ліктя, сумно запитуючи, чи Альма, бува, не захворіла, чи вона одужає, й весь час повторюючи, що сильно її любить. Ларрі спробував був відсторонити Кірстен, але Альма ледь чутно попросила залишити їх наодинці.
Перші дві ночі в палаті почергово чатували Ларрі, Доріс і Сет, але на третю Ірина зрозуміла, що рідні вже на межі сил, і зголосилася посидіти з Альмою, яка після появи Кірстен більше не говорила, а тільки дрімала, важко дихаючи, наче стомлений собака, і прощаючись з життям. «І жити важко, і помирати», — подумала Ірина. Лікар запевняв, що жінка не відчуває болю, бо вся нашпигована знеболюючими.
Нарешті гамір, що долинав ззовні, затих. Палата стояла занурена в напівтемряву, хоча коридор освітлювали потужні лампи й голубі екрани комп’ютерів на посту медичних сестер. Гул кондиціонера, важке дихання Альми та зрідка кроки й приглушені голоси за дверима були єдиними звуками, що долинали до Ірини. Їй дали плюшову ковдру й диванну подушку, щоб вона могла вмоститися якнайзручніше, але спати, сидячи на стільці в душній палаті, було неможливо. Дівчина сіла на підлогу й, притулившись до стіни, стала думати про Альму: ще три дні тому це була пристрасна жінка, яка помчалася на повній швидкості, щоб зустрітися з коханцем, а тепер вона помирала, лежачи на смертному одрі. Прокинувшись на якусь мить і перш ніж знову поринути в одурманюючий сон, Альма попросила напомадити їй губи, бо Ітімей прийде по неї. Ірина відчула неймовірну полегкість, її огорнула хвиля любові до цієї фантастичної старої, ніжність онуки, дочки, сестри, подруги, а по щоках і шиї дівчини текли сльози. Ірина хотіла, щоб Альма померла миттєво й звільнилася від мук, і водночас — щоб Альма ніколи не помирала, щоб її понівечені органи й поламані кості якимось дивом стали на свої місця, щоб жінка ожила й вони разом повернулися до Лак-хаузу й знову жили так, як досі. Ірина приділятиме їй більше часу, не залишатиме її саму, поспитає в неї всі її секрети, знайде їй нового кота, точнісінько такого, як Неко, і подбає, щоб вона щотижня отримувала свіжі гарденії, не кажучи, хто їх надсилає. Всі, кого дівчина втратила в цьому житті, були тепер з нею, намагаючись розрадити її в горі: землистого кольору дід з бабою, Жак Девін зі своїм топазовим скарабеєм, старики, померлі в Лак-хаузі за останні три роки, Неко з вигнутим хвостом і втішливим нявчанням, навіть її матір, Радміла, якій вона вже все пробачила, але про яку багато років нічого не чула. Їй хотілося, щоб у цю мить поруч був Сет, і вона могла познайомити його з тими, кого він не знав, і відпочити, спершись на його руку. Ірину охопив сум, і вона заснула, скулившись у кутку. Не чула, як до палати заходила медсестра, яка постійно контролювала стан Альми, поправляла їй крапельницю, міряла температуру й тиск, давала знеболюючі препарати.