В найтемнішу годину ночі, загадкову годину, коли час стає зовсім тонким, і розсувається завіса між цим світом і світом привидів, нарешті прийшов той, кого Альма чекала. У своїх пантофлях він увійшов так тихо, що Ірина б не прокинулася, якби не хрипкий зойк Альми, яка відчула його близькість. Іті! Він стояв біля ліжка, схилившись над нею, але Ірина, котра бачила тільки профіль, упізнала б його де завгодно, будь-якої миті, бо також чекала на нього. Він був такий самий, як вона уявляла, коли роздивлялася портрет у срібній рамці — середнього зросту, з міцними плечима, шорстким сивим волоссям, зеленуватою в світлі монітора шкірою і шляхетним спокійним обличчям. Ітімей! Їй здалося, що Альма розплющила очі й повторила його ім’я, але дівчина не була певна цього й зрозуміла, що в цю мить прощання їх слід залишити наодинці. Вона обачно підвелася, щоб не потурбувати їх, і вислизнула з палати, причинивши за собою двері. Зачекала в коридорі, пройшлася туди-сюди, щоб розім’яти затерплі ноги, випила два стакани води з балону коло ліфту, потім повернулася на свій пост біля Альминих дверей.
О четвертій ранку з’явилася чергова медсестра, дебела негритянка, що пахла духмяним хлібом. Ірина заступила їй путь. «Будь ласка, нехай вони ще трохи побудуть самі», — попросила й почала плутано розповідати про коханця, який прийшов, щоб бути разом з Альмою на останньому відтинку її життя. «Не треба їм заважати». «О цій порі відвідувачів немає», — заперечила медсестра й, відсторонивши Ірину, розчахнула двері. Ітімей пішов, наповнивши повітря в палаті своєю відсутністю.
Альма пішла разом з ним.
Рідні чатували біля Альми кілька годин у будинку в Сі-Кліффі, де вона прожила майже все життя. Проста соснова труна стояла в їдальні, освітлена вісімнадцятьма свічками в тих самих масивних срібних менорах, які родина запалювала в дні традиційних свят. Беласко, які взагалі не надто відзначалися побожністю, дотрималися обряду відповідно до настанов рабина. Альма не раз казала, що хоче відправитися з ліжка одразу на цвинтар, без жодних церемоній у синагозі. Дві співчутливі жінки з Хевра кадіша[36] обмили та вбрали тіло в скромний саван з білого полотна без кишень, що символізує рівність усіх перед смертю та зречення матеріальних благ. Ірина непомітною тінню стояла позаду Сета, приголомшеного болем, ошелешеного несподіваним відходом своєї невмирущої бабусі. Хтось із родини стояв поруч із нею, бо треба було дати час духові відокремитися й попрощатися з тілом, доки надійде мить везти небіжчицю на цвинтар. Квітів не було, адже вони вважаються чимось легковажним, однак на цвинтар, де рабин прочитав коротку молитву «Даян хаемет»[37], Ірина прихопила гарденію. Труну опустили в яму поруч з могилою Ісака Беласко, і коли рідні наблизилися, щоб кинути жменьку землі, Ірина зронила гарденію на труну своєї приятельки. Того вечора почалася шіва, семиденна жалоба за небіжчицею. Несподівано Ларрі й Доріс попросили Ірину залишитися з ними, щоб розрадити Сета. Як і інші члени родини, Ірина прикріпила на грудях клапоть подертої тканини — символ жалоби.
На сьомий день, прийнявши всіх відвідувачів, які щовечора тяглися до будинку, щоб висловити співчуття, родина Беласко ввійшла в звичний ритм, і кожен повернувся до своїх справ. Через місяць після похорону вони запалили на честь Альми свічу, а через рік влаштували скромну церемонію, встановивши на могилі табличку з її іменем. На той час більшість знайомих уже рідко згадували її; Альма залишалася живою у своїх тканках, у невідступних спогадах внука Сета й у серцях Ірини Базілі та Кірстен, котра так ніколи й не збагнула, куди поділася її подруга. Під час шіви Ірина й Сет нетерпляче чекали появи Ітімея Фукуди, але минули сім днів, а той так і не з’явився.
Після традиційної жалоби Ірина передусім поїхала до Лак-хаузу по Альмини речі. Ганс Фойгт дав їй кілька днів відгулів, але невдовзі вона мусила повернутися на роботу. Помешкання стояло таке, як його залишила Альма, бо Лупіта Фаріас не хотіла там прибирати, поки рідні не заберуть речей небіжчиці. Нечисленні меблі, придбані колись не так для оздоблення невеличкого помешкання, як через необхідність, мали опинитися в крамниці забутих речей, за винятком крісла абрикосового кольору, в якому минули останні роки кота і яке Ірина вирішила віддати Кеті, бо тій воно завжди подобалося. Дівчина складала до валіз широкі брюки, полотняні туніки, довгі безрукавки з шерсті лами, шовкові шалики, запитуючи себе, хто це все успадкує — їй хотілося бути ставною, як Альма, щоб мати можливість носити її одяганки, зробитися такою як вона й користуватися червоною помадою та парфумами з ароматом бергамота й помаранчі. Інші речі Ірина поклала до коробок — приїхати по них мав шофер родини Беласко. Тут були альбоми, в яких відбивалося Альмине життя, документи, книжки, похмурий малюнок табору в Топазі й ще дещо. Ірина завважила, що Альма з властивою їй серйозністю підготувала свій відхід — жінка позбулася всього другорядного, залишивши тільки найнеобхідніше, упорядкувала свої речі й свої спогади. За тиждень жалоби Ірина мала досить часу, щоб оплакати Альму, але зараз, підсумовуючи її перебування в Лак-хаузі, дівчина знову прощалася з нею, і це було так, наче вона вдруге її ховала. Засмучена, сіла серед коробок і валіз й розкрила сумку, яку Альма завжди брала з собою, коли тікала з Лак-хаузу: поліція знайшла сумку в понівеченому «смарті», й Ірина привезла її з лікарні. В сумці лежали Альмини нічні сорочки, лосьйон, креми, пара змінної білизни та портрет Ітімея в срібній рамці. Скло розбилося. Дівчина обережно прибрала уламки й витягнула фотографію, прощаючись заразом і з цим таємничим коханцем. Аж раптом їй у руки впав лист, який Альма ховала за знімком.
36
Хевра кадіша — в юдаїзмі традиційне погребове братство, що готує та проводить обряд похорону.
37
«Даян хаемет» (повністю «Барух даян хаемет») — «Благослови суддя праведний», заупокійна молитва.