В цю мить хтось штовхнув напівпрочинені двері, і до помешкання боязко зазирнула голова Кірстен. Ірина підвелася, і жінка схвильовано, як завжди, коли віталася, її обійняла.
— Де Альма?
— На небі, — це було єдине пояснення, що спало на думку Ірині.
— А коли вона вернеться?
— Вона не вернеться, Кірстен.
— Ніколи?
— Ніколи.
Безневинне лице Кірстен спохмурніло. Вона зняла окуляри, протерла їх краєм блузки, почепила знову й наблизила обличчя до Ірининого, щоб краще її бачити.
— Точно ніколи?
— Точно. Але тут у тебе багато друзів, Кірстен, і ми всі тебе любимо.
Жінка зробила знак, щоб Ірина зачекала, й пошкандибала галереєю до колишнього дому шоколадного магната, де тепер містилася клініка болю. Повернулася за чверть години з наплічником за спиною, задихаючись, бо її надто велике серце не витримувало швидкості. Кірстен зачинила двері, засунула защіпку, обережно запнула фіранку і піднесла палець до губ, показуючи Ірині, що та повинна мовчати. Потім передала їй наплічник і по-змовницьки посміхнулася, сховавши руки за спину та погойдуючись на підборах. «Це тобі».
Ірина відкрила наплічник, побачила перев’язані резинкою пакети й здогадалася, що це ті самі листи, які регулярно одержувала Альма, а вона з Сетом марно шукали — листи від Ітімея. Листи не загубилися назавжди в банківському сейфі, чого вони найбільше боялися, а зберігалися у найнадійнішому в світі місці — у наплічнику Кірстен. Ірина зрозуміла, що Альма, знаючи, що помирає, довірила їх Кірстен і вказала, кому віддати. Чому саме їй? Чому не синові чи онуку, а їй? Вона зрозуміла це як посмертне послання Альми, яка в такий спосіб хотіла сказати, як любить її, як їй довіряє. Дівчині здалося, що в її єстві щось розколюється, наче тріснутий глиняний глек, а її вдячне серце надимається, мов прозора актинія. Перед цим доказом дружби в Ірини виникло відчуття власної гідності, як у її безневинні часи; примари минулого почали відступати, й жахлива влада, яку мали над нею знімки вітчима, зменшилася до своїх реальних розмірів здобичі для безвісних істот — безіменних, бездушних, безсилих.
— Господи, Кірстен! Уявляєш, я понад півжиття боялася чогось примарного.
— Це тобі, — повторила Кірстен, показуючи на вміст наплічника.
Того дня, коли Сет повернувся додому, Ірина обхопила руками його шию й поцілувала з незнаною доти радістю, здавалося б, не надто доречною в ці дні жалоби.
— Маю для тебе сюрприз, Сете.
— Я теж. Але спочатку твій.
Ірина нетерпляче повела його до столу з чорного граніту на кухні, на якому лежали пакети з наплічника.
— Це Альмини листи. Я чекала на тебе, щоб їх розпечатати.
Пакети були пронумеровані. Їх було одинадцять — по десять листів у кожному, за винятком першого, де лежали шість листів і кілька малюнків. Вони вмостилися на дивані й почали переглядати листи в тому порядку, як залишила їх власниця. Зі ста чотирнадцяти послань деякі виявилися короткими, інші докладними, якісь містили більше інформації, якісь менше, і підписані вони були просто Іті. Листи з першого пакету, написані дитячим почерком на вирваних із зошита аркушах у клітинку, надходили з Танфорана й Топаза, і цензори так попрацювали над ними, що зміст було годі зрозуміти. У малюнках уже тоді прозирали виразні чіткі лінії того стилю, яким вирізнялася картина, що була з Альмою в Лак-хаузі. Щоб прочитати всю кореспонденцію, знадобилося б кілька днів, але при побіжному огляді вони завважили, що решта листів була датована різними періодами, починаючи з тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року; йшлося про сорок з перервами років листування, позначеного однією спільною рисою: це були любовні послання.