— За портретом Ітімея я знайшла ще один лист, датований дві тисячі десятим роком. Але всі ці листи старі й надіслані на адресу будинку Беласко в Сі-Кліффі. А де ті, які Альма одержувала останні три роки в Лак-хаузі?
— Гадаю, це вони ж, Ірино.
— Не розумію.
— Бабуся все життя зберігала листи Ітімея, що надходили до Сі-Кліффа, бо весь час мешкала там. Потім, коли перебралася до Лак-хауза, вона почала через певні проміжки часу пересилати їх собі сама, по одному, в тих жовтих конвертах, які ми з тобою бачили. Альма одержувала їх, читала й зберігала так, наче вони надійшли вперше.
— Навіщо вона б це робила, Сете? Альма була при повному розумі. Вона не виявляла жодних ознак старечого слабоумства.
— Саме це й дивовижно, Ірино. Вона чинила так цілком свідомо і з певною метою — щоб підтримувати живою ілюзію великого кохання, яке пронесла крізь усе життя. Ця, наче зроблена з твердої криці, стара в глибині душі була неймовірно романтичною. Я переконаний, що й гарденії вона надсилала щотижня собі сама, а ці її втечі з Лак-хаузу були не до коханця: вона їздила до халабуди в Пойнт-Реєсі, щоб воскресити давні зустрічі, вимріяти їх, оскільки не могла розділити з Ітімеєм.
— Чому не могла? Вона їхала до нього, коли трапилася аварія. Ітімей приходив до лікарні попрощатися з нею, я сама бачила, як він її поцілував, вони кохали одне одного, Сете.
— Ти не могла цього бачити, Ірино. Мене здивувало, що цей чоловік начеб не знав про смерть бабусі, хоча газети повідомляли про неї. Якщо він кохав її так, як нам здається, то мав би прийти на похорон або висловити свої співчуття рідним в один із днів шіви. Я вирішив розшукати його сьогодні ж, хотів познайомитися й розвіяти деякі сумніви стосовно бабусі. Це нескладно, досить було завітати до квітництва родини Фукуда.
— Воно досі існує?
— Так. Ним керує Пітер Фукуда, син Ітімея. Коли я назвався, він дуже люб’язно мене прийняв, бо чув про родину Беласко, й покликав свою матір, Дельфіну. Це привітна, симпатична пані з лицем того азійського типу, які, здається, ніколи не старіють.
— Дружина Ітімея. Альма розповідала, що познайомилася з нею на похороні твого прадіда.
— Вона не дружина Ітімея, Ірино, а вдова. Ітімей помер три роки тому від інфаркту.
— Це неможливо, Сете! — скрикнула дівчина.
— Він помер приблизно тоді ж, коли бабуся переїхала до Лак-хаузу. Мабуть, ці події пов’язані між собою. Гадаю, останній лист, який Альма одержала в дві тисячі десятому році, був прощальним.
— Але я бачила Ітімея в лікарні!
— Ти бачила те, що хотіла бачити, Ірино.
— Ні, Сете. Я певна, що то був він. Сталося от що: кохання Альми було таким сильним, що Ітімей прийшов по неї.
8 січня 2010 року
Який розкішний і легковажний світ, Альмо! Він усе крутиться й крутиться. Незмінне у ньому лише те, що все змінюється. Це загадка, яку ми здатні оцінити тільки в стані спокою. Зараз я переживаю дуже цікавий етап. Мій дух зачаровано спостерігає зміни в моєму тілі, але спостерігає не здаля, а зсередини. Мій дух і моє тіло разом у цьому процесі. Вчора ти сказала мені, що сумуєш за юнацькою ілюзією безсмертя. Я — ні. Я втішаюся своїм нинішнім станом людини зрілої, щоб не сказати старої. Якби мені судилося померти через три дні, чим би я наповнив ці три дні? Нічим! Я звільнився б від усього, крім кохання.
Ми багато разів повторювали, що кохати одне одного — наша доля, ми кохали одне одного в попередньому житті й будемо разом у майбутньому. А може, ні минулого, ні майбутнього не існує, і все відбувається одночасно у нескінченних вимірах Всесвіту. В такому разі ми разом постійно, назавжди.
Це фантастично — жити. Нам усе ще по сімнадцять років, моя Альмо.
Іті