— Це будинок відпочинку в Берклі, — туманно пояснила Альма.
— Притулок для стариків? — стривожено перепитав Ларрі.
— Щось таке. Я проживу решту життя без ускладнень, не буду ні для кого тягарем.
— Тягарем? Сподіваюсь, ти не нас маєш на увазі!
— А що ми скажемо людям? — нетактовно поцікавилася Доріс.
— Що я стара й божевільна. Це буде близько до істини, — озвалася Альма.
Шофер перевіз її разом із котом та двома валізами. Через тиждень Альма поновила водійські права, без яких обходилася десятки років, і купила «смарт»[5] лимонного кольору, такий маленький та легкий, що одного разу троє бешкетливих хлопчаків голіруч перевернули його колесами догори, мов черепаху, коли власниця припаркувалася посеред вулиці. Вибираючи автівку, Альма керувалася тим міркуванням, що завдяки яскравому кольору її добре бачитимуть інші водії, а невеличкі габарити машини, на її думку, слугували гарантією того, що, якщо раптом, на превеликий жаль, вона зіб’є якогось пішохода, то принаймні не розчавить його. Це було однаково, що кермувати гібридом велосипеда й інвалідного візка.
— Гадаю, в бабусі серйозні проблеми зі здоров’ям, Ірино, й у Лак-хаузі вона усамітнилася через гордість, щоб цього ніхто не помічав, — мовив Сет.
— Якби це було так, вона б уже померла, Сете. До того ж у Лак-хаузі ніхто не усамітнюється. Це відкртий заклад, де люди живуть громадою — вони приходять і йдуть, коли заманеться. Тому сюди не приймають пацієнтів із хворобою Альцгеймера, бо ті можуть потайки піти й загубитися.
— Але мої побоювання виправдані. Під час якогось із бабусиних від’їздів з нею може щось трапитися.
— Вона завжди поверталася. Альма знає, куди їде, й, думаю, їде не сама.
— Тоді з ким? З кавалером? Гадаєш, бабуся подорожує по готелях із коханцем?
— А чому б ні?
— Вона немічна!
— Все відносне. Вона стара, але не немічна. У Лак-хаузі Альма може вважатися молодою. До того ж любов здатна запалити людину в будь-якому віці. Ганс Фойгт вважає, що в старості варто закохуватися — це поліпшує здоров’я й дозволяє уникати депресії.
— І як старики це роблять? Я маю на увазі в ліжку.
— Мабуть, неквапно, спитай краще в бабусі.
Сетові вдалося перетворити Ірину на свою спільницю, і вони вдвох почали розплутувати цю справу. Раз на тиждень посильний залишав для Альми в реєстратурі кошик з трьома гарденіями. На кошику не було ні імені відправника, ні назви квітництва, проте Альма не виявляла ні подиву, ні цікавості. А ще на її ім’я до Лак-хаузу раз по раз надходили жовті конверти — також без зазначення відправника — які вона викидала, видобувши з них перед тим менший конверт, де від руки були написані її ім’я та адреса в Сі-Кліффі. Ніхто з родини чи персоналу, який працював у будинку Беласко, не отримував і не пересилав їх до Лак-хаузу. Родичі взагалі гадки не мали про листи, поки Сет не прохопився про них. Молоді люди не могли з’ясувати, хто відправник, бо для цього бракувало двох конвертів та двох адрес до одного листа. Так само не знали вони, до чого може призвести це незвичне листування. А що ні Ірина в помешканні, ні Сет у будинку в Сі-Кліффі не знайшли жодних слідів, то вирішили, що Альма тримає листи в сейфі у своєму банку.
12 квітня 1996 року
Ще один пам’ятний медовий місяць з тобою, Альмо. Я вже давно не бачив тебе такою щасливою та умиротвореною. Вашингтон зустрів нас магічним видовищем тисячі семисот розквітлих черешневих дерев. Щось схоже я бачив багато років тому в Кіото. Чи досі квітує черешня в Сі-Кліффі, яку посадив мій батько?
Ти погладила імена на темному камені Меморіалу в’єтнамської війни й сказала мені, що камені промовляють, що їхні голоси можна почути, що мертві в цьому мурі, мов у пастці, і волають до нас, обурені, що їх принесено в жертву. Я замислився над цим. Духи є повсюди, Альмо, але, гадаю, вони вільні й не тримають зла.
Іті
Дівчинка з Польщі
Щоб задовольнити цікавість Ірини та Сета, Альма Беласко — з тим ясним розумом, що зберігає найважливіші події, — почала воскрешати в пам’яті спочатку першу зустріч із Ітімеєм Фукудою, а згодом, поступово, усе своє життя. Вона познайомилася з Ітімеєм навесні тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року в розкішному саду в Сі-Кліффі. Тоді Альма була ще дівчинкою, яка їла менше, ніж канарка, мовчала вдень і плакала вночі, сховавшись у глибині тристулкової дзеркальної шафи, що стояла в приготованій для неї дядьком та тіткою кімнаті. Це була справжня голуба симфонія: голубі фіранки, запинало на ліжку під балдахіном, бельгійський килим на підлозі, паперові пташки на стінах і репродукції Ренуара в позолочених рамках; голубим був і краєвид за вікном — море й небо — коли розвіювався туман. Альма Мендель плакала за всім втраченим назавжди, хоча дядько й тітка так наполегливо переконували її, нібито розлука з батьками та братом лише тимчасова, що менш тямка дівчинка їм би повірила. Останній її спогад про батьків зберігав óбрази старшого чоловіка, бородатого та суворого, в чорному костюмі, довгому пальті й капелюсі та значно молодшої за нього плачучої жінки: обоє стояли на причалі в Данцигу й махали їй білими носовичками. В міру того, як пароплав із жалісним гудінням віддалявся, взявши курс на Лондон, батьки робилися все меншими та невиразнішими, а вона, вчепившись у поручні, навіть не спромоглася на прощальний змах руки. Тремтячи у дорожньому вбранні, загубившись у тлумі інших пасажирів, які скупчилися на кормі, щоб побачити, як зникає з очей їхня батьківщина, Альма намагалась триматися обачно, як її навчали змалку. На зростаючій відстані, Альма відчувала розпач батьків, і це посилювало передчуття, що вона ніколи вже їх не побачить. Батько незвичним для нього порухом обійняв матір однією рукою за плечі, наче хотів завадити їй кинутися у воду, а вона підтримувала однією рукою капелюшок, боронячи його від вітру, а другою відчайдушно махала носовичком.