Родина Беласко чекала на Альму в гамірному порту Сан-Франциско, стоячи в такому щільному натовпі вантажників-азіатів, які метушилися біля суден, що міс Ганікеум сполошилася, чи вони, бува, не висадилися помилково в Шанхаї. Тітка Ліліан у сірому шерстяному пальті й турецькому тюрбані на голові стисла небогу в задушливих обіймах, а тим часом Ісак Беласко з шофером намагалися зібрати до купи чотирнадцять валіз та баулів мандрівниць. Дві сестри в перших, Марта й Сара, холодно поцілували новоприбулу в щоку й одразу забули про її існування не через злостивість, а тому, що були в тому віці, коли дівчата шукають женихів, і ця мета затуляла від їхніх очей усе інше. Незважаючи на гроші та репутацію родини Беласко, знайти омріяних чоловіків їм, либонь, було непросто, бо обидві успадкували батьківський ніс і материну фігуру, але не відзначалися ні його розумом, ні її симпатією. Брат у перших Натаніель, єдиний хлопчик, на шість років молодший за Сару, боязко входив у вік статевої зрілості й скидався на сіру чаплю. Цей блідий, довготелесий хлопець почувався незручно в своєму тілі, де було забагато ліктів та колін, але мав замислені очі великого собаки. Дивлячись собі під ноги, він простягнув Альмі руку та промимрив вітальні слова, як наказали батьки. Дівчинка вчепилася в цю руку, немов у рятувальний круг, і всі спроби Натаніеля вивільнитися виявилися марними.
Так почалося Альмине життя у великому будинку в Сі-Кліффі, де їй — за незначними винятками — судилося прожити сімдесят років поспіль. У перші місяці тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року вона вилила майже весь запас сліз і в подальшому плакала дуже рідко. Альма навчилася перетравлювати свої прикрощі на самоті й з великою гідністю, переконана, що чужі проблеми нікого не цікавлять, а замовчуваний біль зрештою минає. Вона затямила філософські напучення батька, чоловіка твердих та непохитних правил, котрий пишався, що сам зробився тим, ким був, і нічого нікому не винен, хоча це було не зовсім так. Спрощена формула успіху, яку Мендель втовкмачував своїм дітям з колиски, полягала в тому, щоб ніколи не нарікати, нічого не просити, намагатися бути в усьому першими й нікому не довіряти. Впродовж десятиліть Альма несла цей важезний лантух із камінням, поки кохання не допомогло їй позбутися частини тягаря. Стоїчна поведінка надала їй загадкового вигляду, коли Альма була ще дівчинкою, задовго до того, як у її житті з’явилися таємниці, які вона мусила берегти.
Під час депресії тридцятих років Ісакові Беласко вдалося не лише уникнути руйнівних наслідків економічного краху, а й збільшити статки. В той час, коли інші втрачали все, він працював по вісімнадцять годин на добу в своїй адвокатській конторі та вкладав кошти в комерційні оборудки, які спершу видавалися ризикованими, але в перспективі виявлялися блискучими. Він був серйозний, неговіркий і добросердий. А що це добросердя межувало із безхарактерністю, чоловік намагався виглядати владним та невблаганним, хоча досить було поспілкуватися з ним пару разів, аби пересвідчитися в його доброті. Репутація людини співчутливої заважала його адвокатській кар’єрі. Згодом, коли Ісак Беласко балотувався до Вищого суду Каліфорнії, то програв вибори, бо опоненти закидали йому надмірну поблажливість, яка шкодить правосуддю та громадській безпеці.
Ісак з радістю прихистив Альму в своєму домі, але невдовзі нічний плач дівчинки почав діяти йому на нерви. Це були придушені, стримувані, майже нечутні крізь масивні двері шафи з червоного дерева схлипи, які однак проникали до розташованої в протилежному крилі коридору спальні, де він намагався читати. Ісак гадав, що діти, як і тварини, мають природну здатність пристосовуватися, й дівчинка швидко втішиться після розлуки з батьками, або ті емігрують до Америки. Він почувався нездатним зарадити їй, стримуваний сором’язливістю, яку завжди викликали в нього жіночі справи. Якщо Беласко не міг збагнути повсякчасних учинків власної дружини та дочок, то тим паче це стосувалося дівчинки з Польщі, якій ще не виповнилося й восьми років. В Ісака виникла забобонна підозра, нібито сльози небоги передвіщають страшну катастрофу. В Європі ще можна було побачити залишені великою війною шрами; живою залишалася пам’ять про покраяну шанцями землю, мільйони загиблих, вдів та сиріт, конаючих коней, убивчі гази, мух і голод. Ніхто не бажав другої такої пожежі, але Гітлер уже анексував Австрію, контролював частину Чехословаччини, а на його запальні заклики побудувати імперію вищої раси не можна було не зважати, як на маячню божевільного. Наприкінці січня Гітлер сформулював свою мету звільнити світ від єврейської загрози; мало було їх вигнати, вони підлягали знищенню. «Деякі діти мають психічний дар, тож не дивно, що Альма в своїх кошмарних снах бачить щось жахливе й заздалегідь переживає страшний біль», — міркував Ісак Беласко. Чого чекали його свояки, залишаючись у Польщі? Цілий рік він марно наполягав, аби вони виїхали, як тисячі інших євреїв, котрі тікали з Європи. Він пропонував їм свою гостинність, хоча Менделі мали вдосталь грошей і не потребували його допомоги. Барух Мендель відповів йому, що цілісність Польщі гарантована Великою Британією та Францією. Він почувався впевнено, захищений своїм капіталом і комерційними зв’язками; відправити дітей за кордон — ось єдина поступка, на яку він пішов з огляду на цькування нацистської пропаганди. Ісак Беласко не був знайомий із Менделем, але з листів і телеграм недвозначно виснував, що чоловік своячки такий же пихатий та несимпатичний, як і впертий.