— Авжеж. Знаєте, містере, якщо ви дасте мені шанс, то самі побачите, що я вмію добре поводитися зі старшими людьми. Ви не пошкодуєте, — мовила з удаваною самовпевненістю.
Завершивши співбесіду, директор показав їй приміщення, де знайшли прихисток двісті п’ятдесят осіб, середній вік яких становив вісімдесят п’ять років. Лак-хауз був розкішною власністю одного шоколадного магната, який подарував її місту й залишив щедру пожертву на її фінансування. Заклад складався з головного корпусу — невеличкого претензійного палацу, де містилися службові кабінети, приміщення загального користування — бібліотека, їдальня та майстерні, а також низки симпатичних будиночків, які чудово гармонували з парком — на перший погляд диким, але насправді добре доглянутим бригадою садівників. Оселі з осібними помешканнями і ті, в яких селилися пожильці другого та третього рівнів, сполучалися між собою за допомогою просторих критих галерей, якими можна було пересуватися на візках попри примхи погоди; до того ж їхні засклені бічні стіни давали можливість милуватися природою, а це найкращий бальзам од смутку в будь-якому віці. «Рай» — бетонна будівля, що стояла віддалік од решти — дисонував би з іншими спорудами, якби не був увесь обвитий плющем. Бібліотека й гральний зал залишалися відчиненими о будь-якій порі; салон краси мав гнучкий графік роботи, а майстерні пропонували найрізноманітніші заняття від малювання до астрології тим, хто досі чекали від життя якихось несподіванок. У крамниці забутих речей (про це сповіщав напис на дверях) порядкували волонтерки, які продавали одяг, меблі, коштовності та інші скарби, чиї власники відмовлялися від них або померли.
— У нас першокласний кіноклуб. Сеанси відбуваються тричі на тиждень у бібліотеці, — озвався Ганс Фойгт.
— І які це фільми? — поцікавилася Ірина, в глибині душі сподіваючись почути, що то картини про вампірів і фантастичні стрічки.
— Відбір фільмів здійснює спеціальний комітет; вони віддають перевагу детективам, а надто стрічкам Тарантіно. Тут певною мірою захоплюються насильством, але ви не бійтеся, вони розуміють, що це гра й актори, живі-здорові, з’являться згодом в інших фільмах. Це такий собі вихлопний клапан. Чимало наших пожильців мріють когось убити, зазвичай родичів.
— Я теж,— не замислюючись, відреагувала Ірина.
Ганс Фойгт вирішив, що дівчина пожартувала, й вдоволено засміявся; почуття гумору в підлеглих він цінував майже так само високо, як і терплячість.
Серед старих дерев парку сновигали довірливі білочки й блукало чимало оленів. Ганс Фойгт пояснив Ірині, що самиці приходять сюди народжувати дитинчат і не полишають їх, поки ті потребують допомоги. Він додав, що територія інтернату — справжній рай для птахів, переважно жайворонків, і звідси походить назва Лак-хауз, тобто оселя жайворонків. Численні камери на території завбачливо дозволяли спостерігати тварин у природних умовах, а водночас стежити за стариками, які могли загубитися або знепритомніти, проте заходи безпеки в Лак-хаузі не застосовувалися. Ворота вдень залишалися відчиненими, і лише двоє беззбройних охоронців обходили територію. То були відставні поліцаї сімдесяти й сімдесяти чотирьох років відповідно; власне, більше й не вимагалося, бо жоден зловмисник не гаяв би часу, нападаючи на незаможних стариків. Дорогою вони перестріли двох жінок на візках, проминули групу людей із мольбертами та фарбами — це був урок малювання просто неба; час від часу їм траплялися пожильці, котрі вигулювали собак, таких же нещасних, як і самі. Територія межувала із затокою, і в години припливу можна було вийти на каяку в океан, що й робили деякі ще не зламані болячками мешканці Лак-хаузу. «Мені б таке життя», — зітхнула Ірина, ковтаючи солодкий запах сосон та лаврів і порівнюючи ці симпатичні будиночки з тими згубними лігвами, по яких вона никала з п’ятнадцяти років.
— І наостанок, міс Базілі, не можу не сказати вам про двох привидів, бо це найперше, про що вас попередять співробітниці-гаїтянки.
— Я не вірю в привидів, містере Фойгт.
— З чим вас і вітаю. Я також у них не вірю. Привиди Лак-хаузу — молода жінка в сукні з рожевими воланами й трирічний хлопчик. Це Емілі, дочка шоколадного магната. Бідолашна Емілі померла від горя, коли наприкінці сорокових років її синок утопився в басейні. Після цього магнат залишив маєток і створив фундацію.
— Малюк утопився в басейні, який ви щойно мені показали?
— Так. І, наскільки мені відомо, ніхто більше в ньому не потонув.
Невдовзі Ірина перегляне своє ставлення до привидів, бо виявить, що багатьох стариків постійно супроводжують їхні мертві; Емілі та її син були не єдиними тутешніми духами.