Попри запобіжні заходи, утаїти справу не вдалося. Всі були в курсі, і на другий день в інтернаті тільки й розмов було, що про Ірину Базілі, чий вчинок викликав захоплення пожильців та невдоволення латиноамериканського й гаїтянського персоналу, серед якого відмова від грошей вважалася тяжким гріхом. «Не плюй у небо, попаде в тебе», — виснувала Лупіта Фаріас, і дівчина не знайшла в румунській мові відповідника незрозумілій приказці. Вражений безкорисливістю цієї скромної емігрантки з країни, яку важко було знайти на мапі, директор перевів Ірину на постійну роботу по сорок годин на тиждень із платнею вищою, ніж у її попередниці. До того ж він умовив спадкоємців Жака Девіна на знак вдячності дати Ірині дві тисячі доларів. Дівчина так ніколи й не одержала обіцяної винагороди, та, оскільки не могла навіть уявити такої купи грошей, невдовзі про них забула.
Альма Беласко
Завдяки фантастичній спадщині Жака Девіна Альма Беласко звернула увагу на Ірину, а коли плітки вичерпалися, покликала її до себе. Альма прийняла дівчину в своєму спартанському помешканні, сидячи з імператорським достоїнством у невеличкому кріслі абрикосового кольору зі смугастим котом Неко на колінах.
— Мені потрібна секретарка. Я хочу, щоб ти працювала у мене, — мовила жінка.
То була не пропозиція, а наказ. А що Альма дуже рідко відповідала на вітання, коли вони зустрічалися в якомусь коридорі, її слова захопили Ірину зненацька. До того ж половина мешканців інтернату жила на скромну пенсію, до якої зрідка додавалися одержані від родичів незначні кошти, і багатьом пожильцям доводилось обмежуватися доступними послугами, бо навіть зайва порція могла виснажити скромний бюджет; тому тут ніхто не міг дозволити собі найняти особисту помічницю. Привид бідності, як і привид самотності, завжди супроводжував стариків. Ірина пояснила жінці, що має обмаль вільного часу, оскільки після роботи в Лак-хаузі працює в кав’ярні, а ще миє на дому собак.
— Тобто як собак? — здивувалась Альма.
— Я маю партнера на ім’я Тім, це мій сусід у Берклі. А Тім має халабуду, біля якої встановив дві ванни й довгий шланг; ми обходимо собачі доми, тобто доми, власники яких тримають собак, під’єднуємо шланг і миємо клієнтів, тобто собак, на подвір’ї чи на вулиці. А ще чистимо їм вуха та стрижемо нігті.
— Собакам?— перепитала Альма, ховаючи посмішку.
— Так.
— І скільки тобі платять за годину?
— Двадцять п’ять доларів за собаку, але я роблю це на пару з Тімом, тож виходить дванадцять п’ятдесят.
— Я найму тебе з тримісячним випробувальним строком, платитиму тринадцять доларів за годину. Якщо твоя робота мене влаштує, матимеш п’ятнадцять. Працюватимеш зі мною після роботи в Лак-хаузі, для початку по дві години на день. Розклад може бути гнучким, залежно від моїх потреб і твоїх можливостей. Згода?
— Я можу кинути роботу в кав’ярні, місіс Беласко, але не з собаками — вони вже знають і чекають мене.
На тому й домовилися, і так почалася їхня співпраця, яка згодом переросла в дружбу.
В перші тижні, виконуючи нові повинності, Ірина ходила навшпиньках і почувалася трохи зніченою, бо Альма Беласко виявилася жінкою владною, вимогливою до найменших подробиць і водночас не надто чіткою в розпорядженнях, але невдовзі дівчина втратила страх і зробилася для Альми такою ж незамінною, як і для всього Лак-хаузу. Ірина спостерігала за Альмою із захопленням зоолога, як за невмирущою саламандрою. Ця жінка не була схожа ні на кого з її знайомих і, безперечно, на жодного зі стариків другого та третього рівнів. Позбавлена сентиментальності, байдужа до всього матеріального, вільна від прив’язаностей — за винятком внука, Альма над усе дорожила своєю незалежністю й почувалася такою впевненою в собі, що не шукала підтримки ні в Бога, ні в солодкавому блаженстві деяких мешканців Лак-хаузу, котрі проголошували себе людьми духовними й проповідували методи, що дозволяли досягти стану вищої свідомості. Альма не літала в хмарах. Ірині її зарозумілість здалася своєрідним захистом від чужої цікавості, а простота — тією формою вишуканості, яку мало хто з жінок можуть імітувати, не здаючись недбалими. Сиві пасма шорсткого нерівномірно підстриженого волосся жінка зачісувала пальцями. Єдиною поступкою мирській марноті з її боку було те, що Альма користувалася червоною помадою і туалетною водою для чоловіків, яка пахла сумішшю бергамота й помаранчі; там, де вона проходила, цей свіжий аромат заглушав невиразні запахи дезінфікуючих засобів, старості, а часом і марихуани, якими був просякнутий Лак-хауз. Альма була жінкою окостуватою, мала великий ніс, гордливі губи та натруджені руки поденниці, а обрамлені важкими темними бровами й фіолетовими кругами карі очі надавали їй виразу людини, що страждає на безсоння, якого окуляри в чорній оправі не здатні були приховати. Її загадковий вигляд начеб встановлював дистанцію: ніхто зі співробітників не звертався до неї тим поблажливим тоном, яким зазвичай вони розмовляли з іншими пожильцями, і так само ніхто не міг похвалитися тим, що знає Альму, поки Ірина Базілі не спромоглася проникнути у фортецю її особистого життя.