— Сталося? Бал-маскарад, блін, — лайнувся у темряві володар басу. — Відповзай по стінці праворуч. І тихо. Не галасувати, не шукати своїх. За чверть години перекличка, тоді і дізнаєшся.
Я ступив. Чиїсь руки мене обійняли, жаркий шепіт миттю зігрів:
— Лесь! Живий!
Є Бог на світі, є.
— Завжди, Янко!
Ми не зрозуміли, коли закрилася накривка «банки». Просто бас «контролера» не відгукнувся при перекличці. Капітан одразу наказав усім відійти від шлюзу. Натовп хитнувся, і нас з Янкою вчавило у стіну. І стіна незрозуміло спружинила. Виявилося — її вже нема. А замість — щось слизьке, пружне.
— Ласкаво просимо в дупу Бога! — ужалив Влад. Мені б його оптимізм.
У відсік, де був шлюз, проходу не стало. Там темрява виявилася ненажерливою — ковтала з прицмокуванням.
І жодна п’єзорка не працювала.
І сталося світло…
Приреченому вже не допомогти. Він зависає над головами — поховальне вогнище з самого себе. Світить страхітливою лампою. І банка заповнюється повітрям із запахом озону. А далі — по-різному. Хай хтось інший розповідає, як невидимі риби починають клювати на черв’яка, як смокчуть його з середини.
І знову — темрява. Темрява — це гарно. Це означає — що ніхто зараз не помирає.
Помітили: сплячих жраби не брали. І всі почали спати по саме не можу або просто лежати, витріщатися в нікуди, намагаючись не рухатись. І кожний боявся поворухнутися першим.
За добу взяли одразу трьох. Манни було — по кісточки. Влад припустив: нас посилено годують — надто млявими стали.
Світляки горять майже годину. Олена, дружина Капітана, кілька годин висіла над нами. Чому — знають лише жраби, але у них не запитаєш. А ми скопом тримали її чоловіка, притискали його до підлоги — щоб не кинувся за нею подихати. Тримали, поки він не прохрипів з обпалюючою, ненависною люттю:
— Слухати сюди! Є завдання, смертники! Дезертирам — вишка!
Ми думали — все, хана Капітану, з’їхав мужик. Ач ні. Кожному знайшов, чим зайнятися, ПОКИ СВІТЛО. Перевіряти вціліле обладнання, ремонтувати, що можливо, лагодити одяг. А сам гайнув до заблокованого шлюзу в тому самому відсіку… і нічого не сталося. Виявилось, є до шлюзу доступ. Є! Так і копирсався там години три, ледь устигли його висмикнути, коли на світляка Олени, нарешті, клюнуло, і світло стало повільно згасати.
Янка ревіла — глухо, зарившись мені у плече. Мої руки блукали по її липкому волоссю, очищуючи від згустків манни.
— Тихіше, дитино.
— Не можу! Це ще гірше, Лесь, — невагомим шепотом жарко обдало вухо. — Вже не страшно — нудотно! Я уявлю себе такою мертвою лампочкою, а живі внизу діловито копошаться, куртки зашивають… і радіють такому світлу! Гірше, ніж тварини!
— Гірше — падати лапками догори і чекати, коли розчавлять.
— Це нелюдяно! Людина завжди поважала чужу смерть. Завжди! А тут… цинічна утилізація усього!
— Спи, дитино. Хай мертві ховають своїх мертвяків…
Вона схлипнула.
— Гей, по правому борту, спати! — пробуркотів Влад.
— Заснеш тут! — заворушилися у темряві інші.
Кеп мовчав. Де він?! Шлюз не завжди чавкає, коли в ньому зникають люди.
— Командир!!!
— Не горлай, не глухий! — відмахнувся командирським голосом дальній кут, біля самого відсіку. — Кому тут жити набридло?
Зітхання полегшення схоже на шум вітру в невидимому лісі. В пітному смердючому лісі.
— Виходить так, мужики… і леді! — капітан був, як завжди, злобний і зосереджений. — Бунт відміняється. Користуватися будемо кожною секундою будь-якого світла. Розумно використовувати, богомать! — sorry, леді! — а не стовбичити в молитві, в лайні чи в чому ви там стовбичите. Якщо хтось ще не зрозумів, пояснюю: жраби перестають слідкувати за нами з того моменту, як обрали черв’яка. Банка в цей час без нагляду. Залишається виламати накривку.
Влад пожвавився, радісно штовхнув мене в бік, не зайнятий Янкою.
— Та запросто виламаємо! Є гіпотеза, кеп. Може, вони сліпнуть?
— Сходи, перевір, окуліст! — отрути в командирському тоні вистачило б на всіх мражей з жрабами, якби вони сиділи в нашій банці. — Головне в цей момент — виповзти, поки є кому. Хто бажає, може залишатися. Зрозуміло? Усім спати!
Заперечень не було. Але Янка протестуючи сопіла мені в пахву.
Коли всі угамувались, Влад перебрався на її бік, ледь не розчавивши нас при цьому переміщенні своєю тушею, і розказав їй казку на ніч про вирване серце. Хай живе данкіцизм-стоїцизм!
— Він сам так вирішив, — упиралася Янка, — а тут… людожерство і… взагалі жах.
— Знаєш, подруго…
— Гей, і не мрій! — я звично ощирився.
— Ги… — заржав було Влад, але одразу посуворішав. — Не перебивай, Лесь! У мене важливе повідомлення. Думаю, світляки зберігають свідомість до кінця.
Коли до нас дійшло, ЩО він сказав, Янка смикнулася ящіркою вбік, до стіни. Здається, її знудило.
Одна справа, коли тобі по барабану, що з тобою і навколо тебе відбувається, коли ти мертвий, бо — мертвий. І сорому не маєш. Тебе — немає. Ніде. Але — помирати ТАК і усвідомлювати ВСЕ?! Убити цього Влада. Негайно.
— Затнися, Владе! — гримнув зі свого кутка всечуючий Кеп.
Розбуджений народ забуркотів ще голосніше: найголовніший бугай ішов до нас по головах і животах підлеглих.
— Затнися! — повторив він над самим вухом вже дуже тихо, майже ніжно. — Це неможливо, малий. Подумай гарно, а тоді… подумай ще краще. І зрозумієш, чому.
І наш товстун затнувся, що теж було неможливо: якщо Влад вважав себе правим, то і не ховав від світу вагомих причин упевненості. А якщо не вважав, то не патякав ніколи. За що його любили усі, а Янка неприховано обожнювала.
— Є, командир! — покаянно пробурмотів «малий». — Дозволите іти?
Банка наповнилася задушеними смішками: усі вмить уявили Владову «ходьбу лежачи».
— Згинь, — дозволив тиран. — Іншим, що мають вуха, слухати сюди. Коли зійде світляк…
І довго розжовував, кому що робити. І ще годину усі обсмоктували інструкції і ввічливо цікавились — а на хрена. А Яшка Осін травив анекдоти. І Кеп реготав голосніше за всіх, голосніше сліз за Оленою. Лише Янка мовчала. І я радів темряві, яка поглинула її погляд василіска. Хіба поясниш їй, що ми — не виродки. Ми — мужики, які не змогли нікого врятувати. Ми — суха ненависть, якій нічим плакати.