Іван Білик
Яр
І. Білик: Таїна давнини і трагізм сучасності
Здавна побутує думка, що життя людини може слугувати основою літературного твору. Звичайно, життя видатних особистостей може «витворити» цікавий великий роман, але, крім суто буттєвого, є ще внутрішнє, духовне життя людини, яке не помітне стороннім, і воно завжди цікавіше, ніж видиме. Особливу цікавість викликає життя людей творчих професій, тому що тут виникає унікальний аспект спостереження — своїм власним життям починають жити також їхні мистецькі витвори: прозові, поетичні твори, картини, архітектурні споруди. Нерідко зустрічаються наукові роботи, де досліджуються долі мистецьких творів, які після народження ніби пішли «в автономне плавання», як діти, до яких батько-творець, здається, і стосунку вже не мав, бо вони почали жити власним життям.
І нам важливо тут розповісти не лише про Івана Білика, «нетипового українського радянського письменника», як говорили ще недавно, але й зробити своєрідну подорож лабіринтами його творчості, яка вимагає вдумливого неквапливого огляду, оскільки його доробок — то непересічне явище українського письменства.
Іван Іванович Білик народився 1 березня 1930 р. у смт. Градизьк Полтавської області в селянській родині. Батько загинув ще до його народження, а під час голодомору померли дід і баба, старша сестра. Утікаючи від голоду, переїхали до Кам'янського (нині м. Дніпродзержинськ), де на роботу приймали без жодних документів, бо потрібна була робоча сила. У маленькій кімнатці мешкало вісім чоловік. Тітка почала брати малого Івана в образотворчу студію, щось у нього вже й виходило, можливо, це було спадкове — прадід був відомим у тих краях богомазом. Але юнак вибрав інший шлях — після закінчення середньої школи І. Білик працював учителем у сільських школах, у 1956 р. вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
За роки навчання блискуче вивчив найважчу серед слов'янських мов — болгарську, почав перекладати художні твори. Нині ми маємо майже три десятки повістей і романів, перекладених професійно.
Закінчивши в 1961 р. університет, І. Білик працював у республіканських газетах, у «Літературній Україні», журналі «Всесвіт». У 1968 р. вийшов його роман «Танго» про українську еміграцію в Америці. Це типовий пригодницький твір, де автор, показавши життя трьох поколінь української еміграції, весь час акцентує на почутті, котре було головним для всіх, хто виїхав через будь-яку причину. Це — ностальгія.
Коли читаєш якийсь художній твір, хочеться дізнатися більше про автора, про те, як він пише, особливо ж про лише йому притаманні таємниці творчості, про що блискуче повідав у «Алхімії слова» Я. Парандовський та в «Золотій троянді» К. Паустовський. Так от, І. Білик перед написанням твору все продумує: сюжет кожного розділу, персонажі (головні), психологічну і мовну характеристику героїв. І пишеться твір з кінця літа і до наступного літа, щодня.
Як приходять до прозаїків теми творів, кожен з них міг би розповісти свою історію. А от тема роману «Меч Арея» буквально впала І. Білику на голову в бібліотеці Спілки письменників. Це була тоненька книжечка Олександра Вельтмана «Аттила і Русь IV-V століть», видана у 1858 р. Вона стала поштовхом до написання роману, який витримав у нас і за кордоном п'ятнадцять (!) перевидань. Сучасник О. Пушкіна О. Вельтман писав, що Аттила був не диким сином степу, не вождем кочових племен, а «великим руським князем». Ні Л. Гумильов, ні М. Грушевський не вірили в «слов'янськість» Аттили, хоч український історик зауважував про деякі ознаки, які вказували на слов'янські елементи в державі Аттили. Ця держава мала територію від Рейну до Кавказу і від Дунаю до Балтики.
Є і сучасні праці на цю тематику, одна з них Є. Гороховського «Аттила — бич Божий: історична особа чи культурологічний феномен» (Хроніка-2000. — К., 1996), де автор пише про роботу О. Вельтмана не як про наукове дослідження, а як про культурно-історичну пам'ятку ідеології слов'янофільства. Наша українська література про гуннів також велика: від роботи І. Франка «Походження Аттили», праць О. Пріцака, особливо ж досліджень «Культура і мова гунів», «Титул Аттила» до останнього — контроверсійного дослідження І. Калинець «Гуни — нащадки Ізраїля» (Дзвін. — 1997. — № 8).
Писався цей роман у 1970 р., у час, коли тиск ідеологічного пресу ставав усе сильнішим. А в час виходу роману «Меч Арея» в 1972 р. прокотилася друга після 1965 р. хвиля арештів.
Виходячи зі слів Григора Тютюнника: «Літературі, як яблуньці — погода потрібна», треба зауважити, що І. Білик видав свій роман у страшну негоду. І йшов він не легко — у закритій рецензії П. Толочко знищив його. Але автор написав післямову «Аксіоми недоведених традицій» і роман з'явився на світ. У книгарнях його побачив П. Толочко і написав у «Літературну Україну» рецензію «Всупереч правді історії». У статті О. Яковлева (того, що пізніше став «архітектором перебудови») «Проти антиісторизму» були різкі загальні слова про класовий підхід, але й наводився приклад — «Меч Арея»: «Іван Білик, прагнучи якнайбільше прославити міфічного князя Богдана Гатила, договорився до того, що оголосив, нібито під цим ім'ям виступав вождь гуннів Аттила». Роман можна було б і замовчати (а це було одним з видів критики), але ота післямова була страшнішою від самого твору.