Вивішують на церкві червоно-чорний прапор, розклеюють листівки українські підпільники, але то лише агітаційні заходи, а от коли на базарі зривають облаву на молодь для відправлення в Німеччину — це вже дійовий учинок. Але німці з поліцаями пішли хатами і виконали завдання. Забрали й сестру Максима, і його наречену. Загін українських підпільників зупинив поїзд і відбив молодь, але залишив у вагонах сорок п'ять росіян, випустивши сто тридцять п'ять українців. Це було зроблено за наказом Олега Поповича, який ствердив: «Хай українці хоч раз відчують, що вони кращі. Хай знають — ми боремося за них». Але ж повезли і сестру Максима, Марію, прізвище якої подільське — Тимчишин... Це було останньою краплею, коли Максим вирішив, що йому з УПА не по дорозі. Він вирішив написати брошуру з історії українців. Але то — для того, щоб забутися, щоб не бачити, що відбувається навколо. Він відчуває, що Антін його просто використовує, обіцяючи, що «як прийдуть наші, як вернуться, то його не займуть», уже й батько, чуючи що фронт наближається запитує, що робитиме, «коли прийдуть». А в них буде дитина, бої вже біля Курська, арештували Антона й на допиті Максим застрелив, і його, і начальника поліції. Він фантастично виплутався з цієї ситуації. При наступі його разом із Ганною Базилевич забирають німці. Відчувши повну безвихідь, Ганна застрелилась. Максим добрався ж до Львова, там короткий час учителював, але послухав Олега і повернувся додому. Його доньці чотири місяці, але нема нікого, хто підтвердив би його роботу на радянських партизанів і підпільників. І він, пішовши до яру, раптом по дорозі побачив, що не відкидає тіні. У якійсь книжці писалось, що коли людина втрачає совість, вона позбувається тіні. Хоч тут, можливо, не тільки совість...
...У посольство СРСР у Швейцарії Максим Нетреба зайшов, щоб повернутися назад. Поїздом він доїхав додому (чому його не заарештували ще на кордоні? — А. Ш.), побув кілька днів удома і був викликаний повісткою до слідчого. Тут автор забув, що з такими, як Нетреба, тоді поводились зовсім по-іншому. Але вирок був саме того часу — розстріл, який замінили на 25 років таборів. Людина, яка спокійно сприйняла вирок про розстріл, абсолютно не зраділа, почувши про те, що «взято до уваги, що добровільно вернувся з еміграції», — це вже розчавлена людина, яка й після повернення із зони «не була готова до зустрічі навіть з найріднішими людьми, бо між ними проліг цілий світ з його геть іншими вимірами». І зараз цей чоловік, який пройшов усі кола пекла, «бачив ізсередини і гітлерівську, і сталінську м'ясорубки, котрі перемелювали всіх, перетворюючи кожну людину на мертвий гвинтик. Якщо ж котрийсь із них силкувався згадати, що був людиною, такого просто вбивали і пускали на переплавку», працює сторожем на станції, пише книжку, яку змушують писати ті, кого вже давно немає в живих.
Паралельно із сюжетом, який ми розглянули, іде інший — тюремна й табірна одіссея Максима Нетреби. У тому ж стилі детального зображення, коли автор намагається все сказати, усе обумовити, «нічого не забувши і не пропустивши (аж до назви пароплава у Ванінському порту, назва якого «Ялта-3», що транспортував зеків на Колиму), І. Білик дає панорамну картину країни ГУЛАГУ, того величезного млина, нещадного до своїх жертв. Але, зауважимо, письменник не повинен бути деталізатором — треба вміти «підштовхнути» читацьку думку лише згадкою, а не описувати до маленьких дрібниць. І смілива, просто авантюрна втеча, боротьба за життя, неймовірна людська воля і виживання на грані смерті — то сторінки високої проби. Пробачаєш просто неймовірність деяких подій, бо знаєш — люди тікали на волю. Але яка воля була в країні, обплутаній колючим дротом? З малої зони — у велику зону... Ще на каторзі Максим іноді мріяв про свій дім і сім'ю, але думки були такі пекучі, що спалили його. Замість нього був хтось інший, перемелений і переплавлений у бездушному горнилі.